Під деревом зеленим - Томас Гарді

— Так, Сем був ще той пройдисвіт, — задумливо ' мовив містер Пенні.

— Еге ж, — підтакнув Боуман.

— Ага, а який був охочий випити, — вставив своє візник.

— Випити — це добре, щоправда трохи грішне, — проказав містер Пенні.

Візник кивнув. Нарешті з краном так-сяк було покінчено, залишалося зовсім трохи.

— Сюзі, неси-но кухоль, — сказав він. — Ну що, друзі, нехай нам пощастить!

Кран увійшов у бочку, і сидр одразу бризнув струменем прямісінько Ройбену на руки, коліна й черевики, а також в очі й ніс Чарлі, який, тимчасово відклавши своє горе задля більш цікавого заняття, тепер сидів навпочіпки біля батька й лупав очима.

— Ну от, знову! — зітхнула місіс Деві.

— Чорти б забрали цей кран, бочку і Сема Лоусона разом з ними. Який сидр через них довелося змарнувати! — вигукнув візник. — Палець! Дай сюди свій палець, Майкле! Отут притисни! Треба дістати більший кран.

— А ф селедині дилки ховодно? — поцікавився Чарлі у Майкла, який стояв зігнувшись із пальцем у дірці.

— Хтозна, що твориться в голові у цього хлопця! — захоплено вигукнула місіс Деві. — Б’юся об заклад, єдине, що його цікавить у цьому світі, — як воно там всередині цієї діжки.

Усі присутні в кімнаті почали жваво висловлювати своє захоплення нечуваною кмітливістю хлопчини. Тим часом повернувся Ройбен, й операцію з відкриття бочки нарешті було завершено. Майкл підвівся й, випроставшись на повен зріст, розправив спину та плечі,

розкинув руки й поморщився, всім своїм виглядом демонструючи полегшення. Кварту чи дві напою поставили на стіл, за який повсідалися всі новоприбулі, широко порозставлявши ноги й задумливо вишукуючи очима плями чи нерівності на столі.

— Чого ж це тато так забарився у дровітні? — сказав візник. — Лиш би те й робив, що колов старі яблуні на дрова та грав на віолончелі. — Чоловік ступив до дверей і відчинив їх:

— Батьку!

— А що? — почувся тихий голос з-за кутка.

— Ми відкоркували бочку! Всі тільки тебе й чекають!

Ритмічні глухі удари припинилися. За вікном промайнуло світло від ліхтаря, промені від якого закружляли на стелі, і в кімнату увійшов найстарший Деві.

Розділ III

ХОР ЗІБРАВСЯ

Вільяму Деві — або дідусю Вільяму — було вже років під сімдесят, однак властива йому жвавість надавала дружнього, хоч і дещо грубуватого виразу обличчю — воно нагадувало спіле, налите сонцем яблуко сорту рибстон. Хоча тоненька смужка на лобі, захищена від сонця краями капелюха, була такою білою, що, здавалося, могла належати якомусь міському джентльмену. То був веселий, добродушний і глибоко віруючий чолов’яга з легким відтінком постійного смутку на обличчі. Однак сусіди не вважали Вільяма Деві якимось особливим. Якщо йому траплялося проходити попід їхніми вікнами, коли вони розливали по пляшках вистояний мед чи коли їм щось особливо добре вдалося і здавалося, що все під силу, вони бачили у ньому добродушного чоловіка, який дивився на світ з дитячою щирістю. А якщо вони якраз загубили шилінг або півкрони чи випадково розбили тарілку, то бачили перед собою нещасного слабохарактерного чоловіка, котрий, як і вони, так нічого й не досягнув у житті. А коли доля до них не посміхалась і не була жорстокою, він залишався для них просто старим Вільямом Деві.

— Я бачу, всі на місці! Майкле, Джозефе, Джоне і ти, Ліфе, — всім веселого Різдва! Підкинь-но у вогонь свіжих дрівцят, Ройбе, ох і вимучили ж вони мене. — Отак кажучи, він кинув оберемок дров, які з гуркотом упали біля каміна, і поглянув на них із захопленням та ворожістю водночас — таким поглядом удостоюють людей, які до останнього вперто відстоюють свою думку.

— Заходь, діду Джеймсе.

Узагалі-то старий Джеймс (дід по материній лінії) жив один в окремому будинку, а до Деві просто зайшов у гості. Казали, що він той іще скнара, а дехто ще й називав його нечупарою. Чоловік виступив уперед із-за спини Вільяма, і світло від каміна добре освітило його згорблену постать. За професією він був муляром і зараз мав на собі довгий лляний фартух, який сягав йому аж до п’ят, вельветові штани і черевики з гетрами, що вкрилися світло-коричневими плямами від постійного контакту з вапном та камінням. Поверх був накинутий цупкий фланелевий плащ із затертими складками на ліктях і плечах, що нагадували ковальські міхи. Плащ борознили маленькі, схожі на канави, западини, заповнені кам’яним пилом і будівельним розчином. Велетенські бокові кишені, сховані в полах плаща, постійно випирали, навіть коли в них нічого не було. А оскільки Джеймсу частенько доводилося працювати на віддалених будівництвах і їсти хтозна-де: то в закутках біля каміна, то на купах каміння, навалених біля садової огорожі, а то й на ходу — він зазвичай носив у цих кишенях невеликі баночки з маслом, цукром і чаєм, пакети з сіллю та перцем; а хліб, сир і м’ясо, які складали основу його трапез, лежали в кошику, що висів у нього за спиною, разом з молотками й різцями. Коли, витягаючи провізію зі своєї “комори”, як він її називав, дід Джеймс ловив на собі чийсь здивований погляд, то лише стомлено посміхався.

— Думаю, перш ніж ми вирушимо, варто повторити сімдесят восьмий псалом, — сказав Вільям, тицьнувши на купу старих книжок із різдвяними гімнами на столику.

— Як скажеш, — погодилися хористи.

— Сімдесят восьмий завжди був проблемним. Він мені не вдавався ще відтоді, як я хлопчиною підспівував у хорі.

— Але це хороша мелодія, з такою можна й помучитись, — сказав Майкл.

— Так-то воно так, хоч мені вона іноді так вже допече, що хочетьйя взяти ту книжку й порвати на клапті. Але це таки чудова різдвяна пісня — нічого не скажеш.

— Перший рядок ще нічого, — зауважив містер Спінкс, — але коли доходить до “О людино”, тут і починаються проблеми.

— Не біда, головне за нього добре взятися. Півгодини роботи, і ми його здолаємо.

— Хай йому грець! — зблиснув окулярами містер Пенні, намацавши щось у глибинах своєї велетенської кишені. — От старий дурень! Я ж мав зайти в школу і занести черевичок. їй-богу, пам’ять у мене як решето!

— Ніхто не може всього пам’ятати, — пробурмотів містер Спінкс, багатозначно хитаючи головою. Містер