Під деревом зеленим - Томас Гарді

як непрошеного гостя, який ні в кого не викликає ані найменшого інтересу, то тут її зустрічали привітно, а наявні відмінності аж ніяк не робили цю людину менш цікавою в їхніх очах. Спостерігаючи з висоти галереї, музиканти вивчили всі звички нефа до найменших дрібниць і могли розказати про парафіян багато цікавого; а от неф нічого не знав про завсідників галереї, лише чув їхні гучні мелодії та голоси. Ніхто в нефі не помічав, наприклад, що дяк постійно жував тютюн і спльовував його в дірку в лаві перед тим як мав співати “амінь”; що деяким молодим панянкам набридло читати під час служби нудний шлюбний обряд, і вони перейшли до наступного, який хронологічно йде за ним; що двоє закоханих, натхненні прикладом Пірама і Тісби, переплітали пальці через дірку від сучка між лавами; що місіс Ледлоу, дружина фермера, під час першого читання Біблії мала звичку перераховувати гроші й підраховувати тижневі торговельні витрати. А от для галереї це все вже давно не було новиною.

Старий Вільям сидів у центрі переднього ряду, затиснувши віолончель поміж колінами, по обидва боки від нього розташувалося по одному співаку. У задньому ряду, ліворуч, розміщувався Дік із дискантами, праворуч — візник з тенорами. Ще далі — старий Мейл з альтами й рештою співаків.

Коли хористи, перш ніж зайняти свої місця, стояли колом у глибині галереї й повторювали деякі псалми, Дік, глянувши через плече свого діда, побачив, як марево минулої ночі увійшло до церкви так жваво, наче й не марилося йому ніколи. Здавалося, одна її присутність вдихнула абсолютно нову атмосферу в старовинну будівлю, і тіло, й душа Діка затрепетали від нових незвіданих відчуттів. Церковний староста Шайнер скерував панночку до невеликого нефа північніше від вівтаря, який було виділено для зграйки дівчаток із недільної школи і який добре проглядався з галереї, треба було тільки нахилитися й заглянути під дугу найдальшої арки.

До цієї миті церква здавалася Діку порожньою — тепер вона була переповнена. Міс Фенсі нарешті піднялася з колін, озирнулася навкруги у пошуках постійного місця і зрештою вибрала найдальший закуток. Дік вдихав на повні груди тепле свіже повітря, яке вона принесла із собою, кров стукотіла у скронях, і йому здавалося, ніби між ними встановився зв’язок, видимий для всіх і кожного.

Служба того яскравого різдвяного ранку назавжди залишилася в пам’яті Діка Деві. Він міг із точністю до найменших подробиць відтворити події того дня, які трапилися, поки хвилини повільно змінювали одна одну. Мелодії, які вони тоді грали, міцно закарбувалися в його свідомості й посіли особливе місце серед усіх інших мелодій, як і проповідь священика, і шар пилу на капітелях пілястрів, і гілка падуба, криво почеплена на арці вівтаря, — словом, все, що просочується у твою свідомість, коли розум замовкає, сприймаючи лише зорові образи.

Через примху випадку чи, може, за велінням долі ще один молодий чоловік, який був того різдвяного ранку в меллстокській церкві, до кінця служби теж інстинктивно відчув чарівливу присутність тієї самої молодої дівчини, хоч його почуття ще не розгорілися з такою силою. Однак, на відміну від Діка, цього молодика неабияк здивував його стан, і він щосили намагався повернути свої думки у звичне русло. То був молодий священик — містер Мейболд.

Частенько на Різдво музиканти грали гірше, ніж звичайно. Після нічного обходу хлопчаки були наче сонні мухи, а чоловіки — потомлені. А сьогодні в повітрі ще й, як на зло, стояло багато вологи. Від тривалого перебування на нічному повітрі струни грали на півтону вище, і час від часу голосно бренькали у найбільш невідповідний момент. Через це музиканти частіше, ніж будь-коли, зникали в глибині галереї й аж захрипли, намагаючись кашлем заглушити свої налаштування. Священик починав сердитися.

Окрім того, під час першого ж псалма хористи раптом помітили, що їм підспівують чиїсь сильні пронизливі голоси. Як виявилося, звуки доносилися з нефа, де сиділи дівчата з недільної школи, і ставали щораз сміливішими й чіткішими. За третім псалмом ці надокучливі дівочі голоси мало не заглушували хористів. Більше того, з часом новоспечений жіночий хор і зовсім відокремився від оркестру, дотримуючись власного темпу, тону і навіть мелодії, яка подекуди зовсім не збігалася з тією, що задавала галерея.

За всю історію церкви такого ще не було. Дівчата, як і решта парафіян, завжди трималися скромно і з належною повагою підспівували галереї, без її керівництва вони губилися й починали співати нескладно, і вже точно ніколи не перечили настановам цих досвідчених співаків. У них не було власної волі, єдності, сили чи бажань, окрім надиктованих хором, котрий підносився над ними.

У музиці й голосах хористів звучав неприхований розпач. І так тривало аж до кінця музичної частини служби. Як тільки музиканти відклали скрипки, містер Пенні сховав окуляри у футляр, а священик розпочав проповідь, галерея вибухнула обуреним шепотом.

— Ні, ну ви це чули? — сказав містер Пенні, зі стогоном втягнувши повітря.

— Зухвалі вертихвістки! — обурювався Боуман.

— Та вони замало нас всіх не перекричали, до того ж разом зі скрипками!

— Разом зі скрипками! — гіркою луною озвався Боуман.

— Вони ж як разом зберуться, то їм вже й море по коліна! — пробурмотів містер Спінкс.

— Хотів би я знати, — сказав візник (так, ніби вже знав відповідь, а питав тільки для порядку), — хто ж це тих дівчисьок напоумив? Чого їм раптом так розпинатися, якщо вони навіть не сидять на галереї й сидіти ніколи не будуть? Ось у чому питання, хлопці.

— Усі знають, що спів — це робота галереї, і крапка,

— відрізав містер Пенні. — От скажіть мені, для чого наші пращури витрачали десятки фунтів на будівництво галерей, га? Щоб будь-хто в церкві отак собі виспівував, коли йому заманеться?

— Очевидно, ми вже не потрібні, пора на вихід зі своїми скрипками! — сказав містер Спінкс, усміхнувшись. Людині сторонній могло здатися, що йому абсолютно байдуже, і тільки його товариші по скрипці відчули гірку іронію в цих словах і весь той розпач, який приховував, здавалося, такий природний сміх.

— А чого так хвилюватися? Хай собі співають — голосніше буде, хи-хи! — гигикнув Ліф.

— Ех, Томасе! І звідки ти такий дотепний взявся, га? — грізно дорікнув йому дідусь Вільям.

Присоромлений Томас Ліф готовий був провалитися крізь землю.

— Я вам от що скажу, — мовив Ройбен, — хай би вони нам і підтягували вряди-годи, хіба ж