Жуйка - Марія Козіренко

— Привіт, друже, — художник відійшов трохи вглиб кімнати, прочиняючи двері ширше і пропускаючи гостя.

— Привіт, о незрівняний пензлеводцю! Чи хто ти сьогодні?

— Сьогодні, як і завжди в такі моменти, — я той, хто згодився пустити тебе у свій дім і перебути у твоїй занудній компанії кілька годин.

— З мене стане й цього, — завершив Марц цей майже ритуальний обмін словесними хмарочосами.

Увійшовши до кімнати, він одразу ж спробував зорієнтуватися на своє улюблене крісло з дерев’яними бильцями, що його, як і решту меблів, щоразу доводилося відшукувати пильним поглядом серед неповторних і невідтворюваних удруге варіантів Джармового безладу. Просканувавши купу розгорнутих альбомів з репродукціями, дерев’яний ящик з інструментами, кілька тюків тканини червоного, синього, жовтого та чорного кольорів, круглий порожній акваріум, три височенні стелажі, наповнені бозна-якими прекрасними випадковостями, Марц нарешті знайшов необхідний елемент і попрямував до нього, додержуючись хитрої траєкторії посеред речей-айсбергів.

Джармо тим часом зник десь у напрямку кухні, що за декілька секунд підтвердилося його запитанням:

— Друже, чай зелений ганпаудер, дарджилінг, липовий цвіт?

Зібравши докупи напівутому, майже літню спеку, бажання не поспішати й кілька свіжих анекдотів, почутих сьогодні з уст відвідувачів літньої тераси «Снів юності», Марц обрав дарджилінг.

— Друже, — долинув знову з кухні голос Джармо, — я, звісно, не прошу пробачення за безлад. Хоча, ти знаєш, як інколи глянеш на цей гармидер — так, буває, захочеться порядку...

Хазяїн гармидеру вийшов з кухні, несучи дві півлітрові скляні чашки.

— Серйозно. Я страшенно люблю порядок, навіть таку нелогічну впорядкованість, коли речі, в принципі, лежать у випадкових місцях, але при цьому впорядковано лежать — купками, рівними стосиками, паралельно і під прямим кутом одне до одного... — Джармо вимкнув ледь замріяний погляд.

Марц тільки посміхався, не знаходячи достатньо аргументів «за» чи «проти».

Цю (як Марц подумки її охрестив) «Промову про орднунг» Джармо повторював із періодичністю, гідною стати особливою одиницею виміру — на кшталт «прагнення творчої людини до порядку», — яка мала б формулу: числове вираження бажання навести порядок мінус кількість речей, що лежать не на своїх місцях, поділені на суму ступенів незадоволення гостей у домі. Приблизно так. Хоча, звісно, з точними науками Марц ніколи не товаришував. І зараз не збирався.

Джармо поставив на столик дві чашки з чаєм, попередньо розгрібши місцинку серед списаних папірців, зубочисток, серветок із витиснутими на них колами, крихт недоїденого печива та інших уламків світобудови.

— Я сьогодні майже завершив «День року першого». Я показував тобі минулого тижня, коли завершував фрагмент із горами? А, точно — показував!

Художник не вмів тримати нові полотна у поважній секретності з присмаком: «Ах, хіба це важливо? Та коли ви так бажаєте — будь ласка». Ні. Джармо, витворивши щось, одразу прагнув із кимось поділитися. Йому не терпілося, не думалося, не працювалося на повну силу, доки хтось не розділить із ним цю дитячу радість. І Марц завжди щиро відгукувався на пропозицію.

— Покажеш зараз?

— Покажу. Можливо, там є кілька недопрацьованих суто технічно деталей. Утім, знаєш, мені так навіть подобається.

Художник повільно заплющив очі й, тримаючи чашку обома руками, відчув, як ковтки гарячого чаю пасують до кожного сказаного слова. Чай ніби впорядковував думки та створював для друзів простір.

Марц мовчав, також вивчаючи свої чайні відчуття. Джармо зробив якийсь невиразний помах рукою, ніби збирався щось сказати. Проте, вочевидь, передумав і тепер лише уважно дивився на друга — як дивляться на близьку людину після значного життєвого випробування чи кількарічної подорожі далекими далями. Навзаєм Марц роздивлявся Джармове помешкання. Він не був тут майже тиждень, і за цей час Джармо, маючи до того неабиякий хист, зумів змінити як предметно-меблеве наповнення вітальні (головне, що залишилося улюблене крісло), так і фонові елементи — як-от нові, безсумнівно, вогненебезпечні гірлянди, які обплітали лампу під стелею і звисали дивними перламутрово-чорними мерехтливими рослиноподібними пасмами майже до підлоги.

Для музиканта ці перетворення інтер’єру, як і сукупні перетворення зовнішності художника, попри вже тривале знайомство, все ще були незвичними. Джармо з’являвся (не важливо де: на вулиці, у крамниці, на виставці чи у власній вітальні) з коротко стриженим волоссям то чорного, то зеленого, то білого кольору, іноді голив голову. Він одягав костюм із пресованого сріблястого шовку, більше схожий на піжаму, і йшов купувати пензлі у знайомого майстра — мабуть, тепер єдиного в місті. А коли долав зворотній шлях додому через кілька годин, його можна було бачити у довгій яскраво-рожевій рясі і якихось плетених сандаліях. Останнім часом він усе частіше голив голову, інколи відпускав щетинисту борідку.

Тому, напевне, Марц сприймав Джармо як такого, що більше «малює» ділами, вчинками (своїми власними або ним спровокованими), поглядами, почуттями, враженнями, відчуттями, голосами і думками, не кажучи вже про фарби. Все це можна було звести до єдиного спільного знаменника — «яскраво». Втім, якщо не додати до цієї математики ще один показник — «щиро», то рівняння не могло б існувати.

Об полотна Джармо сточило зуби ціле покоління критиків і мистецтвознавців, які заледве встигли виростити собі сяку-таку зміну. Глядачі... А що глядачі? Здавалося, з кожним новорічним святом, ніби під впливом якогось чародійства, кількість людей, які можуть дивитися-бачити-сприймати-розуміти, зменшувалася. Проте ті, хто лишався в рядах істот-естетів, вбирали кожну картину... На виставках люди вдихали ці лінії, мазки й форми — з кожним кольором, відтінком. Всотували крізь пори в шкірі, ловили хвилі й закарбовували в тонкій матерії пам’яті.

Джармо підібрав ноги на крісло й