Жуйка - Марія Козіренко

— Як ти сьогодні, скрипалику? — добродушно, але не без іронії промовила Райтолі, кидаючи мокрою рукою жменю нарізаної картоплі на пательню. — Ось у мене, наприклад, ти сьогодні третій відвідувач. І тобі пощастило, що другий щойно вийшов, тож тобі не доведеться чекати цілу хвилину, доки нагріється пательня для твоєї страви. Ти, значить, щасливчик. Хоча, дивлячись на тебе, і не скажеш. Я би справді так не сказала — якби не знала тебе трохи краще навіть за твою маму... Вибач, — знітилась вона.

Райтолі не добирала слів, коли говорила. Що вже казати про теми. Марц подивився крізь півтемряву на її обличчя у світлі трьох лампочок, що тьмяно горіли в кухні й над стійкою, і подумав, що звикнув до цієї тітки, як до рідної.

— Райтолі, а коли в тебе день народження?

Жінка зайшлася сміхом, і сіль з ложки, яку вона тримала в руці, посипалася на підлогу.

— Скрипалику, ти мене дивуєш! — вона продовжувала реготати, кинувши порожню ложку на стільницю поряд із двома сирими яйцями й нечищеною цибулиною. — Я думала, що мені вже ніколи не доведеться відповідати на це питання! А що тобі? Ти хочеш мене привітати? Може, в тебе знайдеться подарунок для мене? Тоді ти заборгував мені таких привітань за кілька років! І якщо ти не заробляєш своєю музикою стільки, щоб зробити один раз на десятиріччя чудовій жінці приємність, то, боюся, тобі доведеться відробляти в моєму закладі кілька концертних програм на моє замовлення. Це якщо твоя музика не злякає решту відвідувачів, які все ще забрідають поїсти з рук доброї Райтолі.

Марц терпляче вислуховував тиради, бо знав, що на самісінькій китиці хвостика кожної з них знайдеться потрібна йому відповідь з кількох слів.

— Ти міг би й раніше спитати мене, скрипалику! Ну, міг же! Але ж ні. Я, моє життя були тобі нецікаві. О! Ти ж стільки бачиш, стоячи там, на вулиці... Куди тобі спитати про життя в своєї годувальниці Райтолі! — жінка зрозуміла, що, мабуть, бовкнула зайве й додала спокійно: — Взагалі-то я народилася в один день з Петером Зойлом. Не знаєш? — Марц похитав головою. — Це був видатний історик, археолог. Він довів існування нас із тобою, коли нас ще не було в проекті! Зникнув під час Останньої війни, до речі. А народився він, як і я, 21 жовтня.

Хазяйка продовжила діловито готувати вечерю, тепер уже мовчки. А Марц дивився в єдине вікно кав’ярні, затінене облізлим платаном. Він навіть міг уявити, як щоночі це плямисте дерево зчісує собі луску гнучкими вітами, таємно мріючи опинитися блискучою рибкою на чорній сковорідці Райтолі. І щоранку птахи приносять платану з неба дедалі тривожніші новини, і він все предметніше мріє про рибне потойбічне життя в гарячій олії з борошном.

Повечерявши й запевнивши хазяйку, що цього року її день народження буде найвизначнішим святом у місті, Марц попрямував до зупинки, сів у повний іржавого гуркоту трамвайчик, притулився до холодного скла з написом «Hallou!» й заплющив очі.

Прокинувся він від сміху — півтрамвая заповнили галасливі старушенції в різнокольорових перуках. Одна з них, що вмостилася на сидіння поруч нього, помітивши, що хлопець прокинувся і здивовано оглядається, тицьнула йому в руку листівочку: півтора десятка бабусь у костюмах і картинних позах стародавніх шльондр під яскравою вивіскою з назвою клубу; нижче слоган: «Радій, як востаннє!»

— Здуріти, — прошепотів Марц. Зрадіти чомусь не вийшло, натомість він спробував зорієнтуватися, чи далеко заїхав. Встав і вийшов на першій же зупинці, щоб решту шляху додому пройти пішки.

Вже підходячи до свого будинку, Марц знову помітив діда з ціпком-драконом. Раніше йому ніколи не щастило перетинатися з кимось із сусідів. Тобто він бачив іноді людей, які виходили з будинку або заходили до нього, хтось траплявся в ліфті. Проте жодного разу він не бачив ту саму людину двічі, тож не міг з хоч якоюсь певністю сказати, що хтось із них тут насправді живе.

Марц наздогнав старого і привітався:

— Доброго вечора! Даруйте, я помітив вас ще сьогодні вранці, у ліфті. Ви теж живете тут?

Дід посміхнувся і, зробивши непевний помах ціпком у повітрі перед собою, відповів:

— Доброго, юначе! Я б навіть сказав — найдобрішого! Так, скоріш за все, ми з вами сусіди, хоча якщо перевести відстань між нашими поверхами в горизонтальну площину, то ми мали б жити щонайменше в сусідніх кварталах.

— А звідки ви знаєте, на якому поверсі я живу? — Марц був здивований, але й направду чекав від цього діда якоїсь такої витівки.

— Юначе, у мене є для вас два варіанти: перший — я це вирахував за часом приїзду та напрямом руху ліфта, у якому їхав сьогодні вранці з вами; і другий — я полагодив панель на своєму поверсі, тож тепер бачу, з якого поверху їде ліфт і де спиняється.

— І який із варіантів правильний?

— Краще визначте, котрий із них ваш, — дід знову посміхнувся.

— Ну, якщо так, то мені більше подобається перший — коли ви вирахували все за напрямом і часом. А іще, перепрошую, я — Марц, забув сказати... — хлопець простягнув руку для привітання.

— О, чудово! Я — Ахрон Сол, — старий був явно задоволений цим знайомством. Марц же подумав, що в дідугана надто дивне для його віку ім’я. На вигляд йому щонайменше вісімдесят, а іменем Ахрон почали називати дітей після Останньої війни. Удвох вони зайшли до будинку, пройшли вестибюль і спинилися перед ліфтом. Марц натиснув кнопку виклику й засунув руки до кишень.

— Може, зайдете якось до мене, пане Ахроне? — Марц сам не очікував від