Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Панська вулиця особливо не постраждала. Змінилися мешканці хіба в кількох будинках — там, де мешкав секретар обкому, оселився комендант міста, там, де прокурор — начальник гестапо. Будинки лікарів — хірурга Смереканича, терапевта Полянського, офтальмолога Запоточного не зачіпали. Більш того, в черзі до кабінетів щоразу більшало сірих та навіть чорних мундирів — отримати рецепт від доброго лікаря хотілося кожному. Тоді Романові й довелося стати батьковим асистентом — гімназію закрили, а до школи, яку відкрили в сорок четвертому, після «звільнення» від німецької та приходу радянської окупації, він не мав охоти ходити — там більше агітували вступати в комсомол, аніж насправді вчили. При такому навчанні про університет у розбитому війною Львові чи закордонному тепер Відні і йтися не могло. Батько знайшов добрий вихід — у сорок п’ятому відновила роботу фельдшерсько-акушерська школа у Крем’янці. Туди брали з неповною середньою освітою, а після закінчення можна було думати про вступ на медичний факультет.
Вчитися було і легко, і важко. Легко, бо анатомію вивчив практично ще підлітком, за батьковими підручниками та порадами: щоразу, розтинаючи панарицій чи флегмону, батько розповідав, де саме, в яких тканинах, скупчився гній, куди може розповсюдитися, які анатомічні структури цьому перешкоджають, вправляючи вивих або складаючи докупи переламану кістку, пояснював, що саме відбулося, які м’язи відтягують уламок убік, як слід правильно співставити, як іммобілізувати — знерухомити. Ці знання — практичні, справжні, дуже допомогли йому потім вчитися і врятували життя в неволі.
Важко було вчити історію, де подавалося щось несправжнє і перекручене, літературу, бо рекомендовані автори видавалися йому штучно-надумано-оптимістичними, а ті, яких знав і любив — не вивчалися, понад те, їхні імена й називати було небезпечно. А ще — комсомол, отой комсомол, куди мали вступити всі без винятку! А як йому, члену ОУН із сорок четвертого року, порушити присягу?
Отак і жили — вдень ходили на збори і начебто готувалися вступати до лав передового загону радянської молоді, а вночі разом із друзями — Володимиром з Тернополя і Степаном з Вишнівця повторювали «Декалог» — «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї»!
Обох, і Володимира, і Степана зустріне він потім на етапах свого скорботного шляху на Колиму.
Минуло два роки навчання. Влітку приїздив додому, до батьків, намагався дістатися туди щоразу, щойно випадала нагода. І тому, що хотів побачити тата й маму, і тому, що голодні повоєнні часи тягнули до родинного столу, де за кожної влади і за всяких обставин, не переводився шмат хліба і до нього.
— Іж, Ромасику, призволяйся, он як схуд, самі кісточки! А я тобі до школи торбу спакую, і сала покладу, і шиночки добрий шмат, і вареничків, і бігосу, капусти з м’яском, — приповідали дуетом мама і тітка Стефанія, батькова сестра, пригощаючи дорогу дитину.
— Та не їм я сала... — кволо відбивався Роман, знаючи, що все одно покладуть у торбу шмат ніжного, добре просоленого, щоб довше зберігалося, сальця. А як його потім винюхуватимуть вічно голодні хлопці в гуртожитку! Для них, для них, а не для себе тягтиме він важенний шмат...
— А ти бери, синочку, бери, не ти з’їси, так хтось інший, завжди знайдеться хтось голодніший за тебе, — не слухала небожа, над яким трусилася з дитинства, бездітна вдова тітка.
Та понад усе вабили до рідного міста ті синіші за липневе небо очі, ті русяві коси, та посмішка, дорожча за п’ятірку на іспиті... Орися. Орислава. Отаке собі сусідське дівча, з яким в дитинстві билися за дерев’яного коника, тікали від батьків на Щастигору, каталися узимку на санчатах. Таке собі звичайне дівча, яке перетворилося однієї ночі на облитого кров’ю птаха фламінго, затріпотіло рожевими пальчиками, переплітаючи косу, змахнуло віями, сяйнуло поглядом — і поклало Романове серце до кишеньки гімназійного фартушка.
Тих травневих свят сорок сьомого їх відпустили додому аж на три дні! Скільки надій покладав Роман на ці весняні вечори!
Отоді все й сталося.
І дідові, і батькові ніколи не бракувало пацієнтів — мешканці усіх довколишніх сіл торували доріжку до кабінету лікаря, що умів підвести на ноги безнадійно хворого і не відмовляв у допомозі нікому, незалежно від того, було чим заплатити за прийом чи ні. Нерідко й сам діставав із власної аптечки якусь мазь, виготовлену за його рецептом у фармації пана Перебенди, — лікуйтеся. Під час війни хворих не просто побільшало — довелося створити таємний маленький шпиталь для повстанців, з’єднання яких стояло у лісах довкола Щастигори.
Недаремно хтось із пращурів дав горі таке ім’я. Чи з вдячності за вже отримане, чи заповідаючи на добро майбутнє. І якось так виходило, що гора допомагала у кожній людській потребі. Густі ліси із безліччю джерел — і звичайних, і особливих, термічних, переховували повстанців, плутали сліди і німцям, і енкаведистам вже потім, після війни, коли повстанська армія не склала зброї перед червоним окупантом і продовжувала воєнні дії. А поблизу самого вершечка гори тисячолітнє каміння ховало лабіринт печер. Тепле дихання вулкана тримало там постійну температуру і взимку, і влітку, а густе розгалуження ходів збивало з пантелику кожного переслідувача, відкриваючи таємниці тільки своїм. Розібратися у цьому переплетенні було непросто, не раз необачні гинули, намагаючись дістатися до якихось легендарних місць, де, нібито, вулкан ховав свої скарби, і лише кілька людей у місті справді володіли даром пройти лабіринт і вийти з нього.
Матері суворо заповідали синам не ходити на Щастигору і за жодних обставин не лазити до печер, та хіба стримаєш! Кілька відчайдухів, і серед них Роман Смереканич днювали й ночували у печерах. Не доходили, звісно, до середини, це справді було небезпечно,
