Лицарі любові і надії - Леся Романчук

про життя і смерть, про духовні цінності, про добро і зло, про любов до свого, стають актуальними сьогодні в Україні. Саме сьогодні, — коли немає таборів, політичних в’язнів, коли торжествує практичний матеріалізм, коли люди все більше й більше стають в’язнями безідейності, невільниками пристрастей та рупорами нечестивості й нахабної та безличної брехні — потрібно таких людей, які б в умовах споживацтва були лицарями любові, надії та непохитними свідками віри у Господа нашого Ісуса Христа, який своєю смертю подолав смерть, і своїм Воскресінням дарував нам життя вічне.

Хочеться побажати нам усім, щоб цей роман, написаний серцем і душею, воскресив у серцях читачів духа істинної, жертовної любові до Бога і ближнього. Щоб молоді хлопці та дівчата вчилися від своїх попередників, як любити свій народ, яким чином відстоювати його права, як боротися за свою гідність та краще майбутнє України.

Ієромонах Ігор Гарасим ЧСВВ

Варшава

ЛИЦАРЯМ ЛЮБОВІ, НАДІЇ І ПАМ’ЯТІ

У цій історії безліч речей, які не піддаються простому поясненню. Людина невіруюча назвала б це дивовижними збігами, віруюча — Промислом Божим.

Я виросла під зіркою мого батька. Заледве не з перших днів самоусвідомлення знала, що мій батько — найкращий у цілому світі. І що я — зовні, вдачею — подібна до нього.

Я росла в селі з гарною назвою Горіхове (це потім горіхи вирубали, а село перейменували на «посьолок Совєтскій»). Довкола було все гарне — люди, квіти, трави, дерева, птаство, худібка. Тільки я була якась не така. Бо чого ж то бабця хапали мене в оберемок і хутчій — до хати, щойно на вулиці вигулькував дядько на прізвище Мішин?

Дядько Мішин, подейкували, служив колись «в органах», потім спився, й так-о п’яний вештався селом, усіх зачіпаючи й ма-тюжачись чорно. А з ним ніхто не хотів зв’язуватися — про всяк випадок: раптом у нього й досі є «зв’язі»?

Одного разу я таки втрапила йому на очі. Поки бабця добігла, я вже почула геть не зрозуміле, бо в нас у хаті зроду брудного слова не чула: «Ах ти виблядок, тваю мамку танкі недодавілі, так я тебя додавлю!» — і пішов на мене, розчепіривши пальці.

Багато років мені снився отой дядько Мішин — без знаття, лише зі страху.

По роках і роках дізналася, що і про «виблядка» (за радянськими мірками ж бо головне — «штампик»у паспорті, а не шлюб перед Богом), і про танки — дядько Мішин мав свою квазірацію.

Років у 15 схопилась якось уночі від несамовитого маминого крику. «Мамусю, що тобі?» — «Танки...», — чужим, диким голосом відказала. Тоді й почула я приголомшливу оповідь, і вона силою любові, віри, болю, страждань перевернула мій дитячий світ. Кенгір увійшов у моє серце і став мною, і я стала ним. Батько з легенди став людською істотою, чоловіком молодим і гарним, і спекотна ніч Джезказгану пойнялася жагучими й ніжними шепотами, а Любов і Смерть постали рука з рукою, наче сестри.

Там, у нелюдських умовах комуністичних катівень і таборів, наче квіти на мурі, проростали любов і ніжність, прагнення свободи і справедливості, жертовність і відданість священним ідеалам.

І от — по роках і роках — над цими похмурими мурами, над білим небом Джезказгану, над отим лихим переступним часом — з Промислу Божого! — злетіло чисте слово Лесі Романчук, і назвалося — «Лицарі любові і надії».

«Допоки одного дня» — так називається повість угорського лікаря Ференца Варконі (Лебера) про повстання в’язнів Кен-гіру, яке тривало з 15 травня до 27 червня 1954 р.

Ференц Варконі провів у сталінських таборах десять років (1945-1955) і брав безпосередню участь у кенгірських подіях. Його книга — не лише про повстання. Це книга про те, як можна у нелюдських умовах лишитися людиною й повстати проти нелюдськості. Це книга про співчуття і співпереживання, про кохання і розлуку, про смерть і життя, яке вивищується над смертю, і про людей, які заради життя «смертю смерть подолали».

У тому апокаліптичному світі, на руїнах людських доль, проти смерті й забуття постало кохання Ференца і Ольги, які були разом лише 40 днів, коли тривало повстання.

Це — мої батьки.

Впродовж багатьох днів, місяців і років пошуку слідів мого батька я не мала жодного успіху. Втрачала надію, не полишало відчуття, наче з мого серця вирвали шматок, який ніколи не приросте. Аж поки — одного дня! — Інтернет наче сам собою викинув посилання, і воно показало стежинку.

Ця стежинка привела мене до людей, які знали мого батька — подружжя Білоцерківських, Вадима, відомого російського дисидента, сподвижника Андрія Сахарова, та його дружини Аніти.

Одного дня ці прекрасні люди знайшли спогади мого батька про Кенгір і надіслали мені. Ще вони — одного дня — знайшли місце, де він був похований.

На їхнє запрошення я побувала у Місті Мого Батька. Я пройшла вулицею, якою багато років ходив мій батько, побачила вікна його оселі й торкнулася клямки на дверях, яка, можливо, досі зберігає тепло його руки. Я пройшла цвинтарем, де панує світла, безхмарна печаль, і схилилася до могили, де знайшов спокій мій тато. Пізніше його тлінні рештки перевезли з цього місця, але тут, напевне, донині витає його дух.

Я прийшла туди, де він багато років працював, і побачила краєвид, який він спостерігав щодня, сидячи за своїм робочим столом і готуючи чергову передачу для Радіо Вільна Європа. У дворі зірвала маленьку фіалку і поклала до записника — фіалку, улюблену квітку моєї мами.

Першу згадку про Кенгір пов’язують з романом Олександра Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ». Насправді пан Солженіцин ніколи не був у Кенгірі. За свідченнями учасників та очевидців, частина роману, в якій ідеться про Кенгірське повстання, рясніє неточностями і далекими від об’єктивності тлумаченнями.

Повість «Допоки одного дня» — значно достовірніша за фактажем, але й вона народилась унаслідок сприйняття та осмислення подій однією людиною — старшим барака,