Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Пані Аріадно... — прошепотів Роман, непритомніючи.
Він не бачив, що відбувалося далі. Коли прийшов до тями,
відчув, як жіночі руки, занадто сильні, як на таку граційну й тендітну фігурку, тягли, майже несли його, зваливши на плече.
А десь далеко гавкали собаки. Кожна хвилина наближала цей гавкіт.
Не втік. Не зміг... Шкода стало своїх зусиль. Якби знав, що цим скінчиться, то краще лежав би там, у закапелку... Що їм важило знайти людину за запахом у цьому хай темному, але такому зрозумілому собачому носові місці!
— Пані Аріадно, тікайте, лишіть мене... Ще й ви загинете...
Вона й справді залишила його, та лиш на одну хвилину.
Вийшла до печери Чортового колодязя. Там щось спалахнуло — і собаки замовкли. Дивно. Це не могла бути граната. Спалах був, але жодного звуку... Ні крику, ні гавкоту, ні пострілів услід.
Майже непритомний, він побачив отой величезний камінь в кінці відгалуження, яке вважалося сліпим кінцем лабіринту. Отут їм і кінець. Він не матиме сили повернутися і шукати інший шлях... Свідомість згасала, але десь між двома забуттями Роман помітив, як дивним дивом відходить убік величезний камінь, відкриваючи освітлений смолоскипами неширокий, зате рівний коридор, який вів кудись униз...
Отямився в невеликій кімнаті без вікон. У ліжку. Біла постіль, майже така сама, як вдома, у мами. Тьмяне світло невеличкої настільної лампи. Килими на стінах, на підлозі. Якась жінка куняє у кріслі поруч із ліжком. Він упізнав цю жінку — Анарда, дивна служниця пані Аріадни. Чому дивна — через своє ім’я, а також через цікаву вимову. Вона частенько закидала якісь іншомовні, часто італійські слова, дивні в їхньому краю. Говорили, ніби вона родом з Італії.
Нога. Як болить нога... В голові калатають величезні дзвони — бум-бум, грають якусь жалобну, та неспокійну музику. Там, де рана, щось смикає, ніби напхано повно ниток, і хтось виймає їх одну по одній... Провів рукою по стегну — розпухло, горить, наче вогонь з Чортового колодязя вилизує язиком німецької вівчарки його нещасну ногу. От воно, зараження. Гангрена, так називається наступний крок. Тоді допоможе тільки ампутація. При такій рані — висока ампутація. Уявив себе калікою з простягнутою рукою та костуром... Ні, даремно він перев’язував ногу, треба було помирати одразу, від кровотечі. Досі вже б із ангелами розмовляв...
От якби поруч був тато... тато... він би допоміг...
Розчинилися двері.
Тато. Тато.
Що було далі, він пам’ятав погано — пані Аріадна дала випити якогось зілля, від якого все попливло навкруги, навіть тато та якісь інструменти в його руках. Щось знову лизало то розжареними, то холодними язиками поранену ногу, але це було майже приємно — на його чолі лежала прохолодна долоня пані Аріадни, і вона наче вбирала весь біль, гарячку, марення. Нарешті щось клацнуло, наче щось металеве упало.
— От вона, наша куля, сину...
Обробити рану, накласти пов’язку, як тисячі разів...
— Чому наша, тату, чому куля — наша?
— Бо вона могла убити весь наш рід...
Роман зрозумів. Єдиний син, єдиний нащадок роду.
— Всіх не уб’ють, тату.
І Смереканич-старший потиснув руку молодшому.
— Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів — народ загине. Але ти мусиш жити. Ти — останній Смереканич. Мусиш вижити, народити сина.
— А де він житиме, мій син? У цій червоній державі?
— Він житиме отут, на нашій одвічній землі, у Прикарпатську, під Щастигорою, вічною, як сама земля. Все змінюється, сину. І це ярмо не вічне. Важке, найважче, мабуть, із усіх, які носила наша земля, але не вічне. Виховай його так, як я тебе.
— Тату, ви так говорите, наче прощаєтеся...
— А хто знає, сину, хто знає?
Батька забрали наступної ночі. Спершу — фармацевта Перебенду, а потім — всіх лікарів, рецепти яких знайшли в аптеці, і доктора Полянського також. А разом з ним і дочку, Ориславу. Але про це Роман дізнався згодом.
Пані Аріадна, звичайно, знала, та не говорила. Лікувала, годувала, дбала про нього, поставила на ноги. Це здавалося майже чудом — після такої рани, ускладненої запаленням, загоїти ногу так, що лише рубець видавав слід колишнього влучного пострілу.
Якщо є на світі рай — Роман почувався б у раю. Вона так піклувалася про нього, так ласкаво тримала за руку, так ніжно дивилася в очі. Такої вродливої жінки в їхньому місті більше не було. Опинившись сам на сам із такою красунею, хлопчина, якому виповнилося вісімнадцять, за всією логікою мав би закохатися, якби не Орися...
До неї, до неї, сіроокої, золотокосої, ніжної, мов материнська пісня, стрункої, немов смерека, відданої Україні, мов червона калина, линуло серце, щойно відступила смерть. Вона ж нічого не знає, вона ж хвилюється, думає — забув...
Пані Аріадна — красуня писана, молода, струнка, але ж Роман пам’ятав її десь тридцятилітньою ще маленьким хлопчиком. Скільки ж їй тепер? Поза сорок? Виглядає, звісно, на двадцять п’ять, але ж... Втім, це не мало б значення, якби не Орися.
Нога загоювалася швидко. Він почав ходити, але трохи накульгував. Боявся, аби не залишилася ця пам’ятка на все життя. Що може бути страшнішого за кульгавого хлопця? Як повести Орисю в танок, от що хвилювало його більше за всі інші невигоди, яких могло завдати каліцтво! Та його добра фея допомогла і тут — прикладала якісь трави, шепотіла, водила руками над раною — і чи то такий особливий масаж, чи таке особливе зілля, чи то сила особливого почуття усунули на диво швидко страх залишитися не до кінця здоровим — Роман лише трохи припадав на ногу перших кілька місяців, потім минуло й це.
Чому він так рвався на волю з надійного прихистку? Що
