Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Мати Берінга увірувала в небесне знамення і винесла курячу клітку геть з комірчини, коли одного сніжного лютневого ранку малюк, який цілу годину не шумів, тільки уважно прислухався, знову розкричався і голос його був схожим на квоктання: крикун квоктав, мов курка! Крикун розмахував руками, простягав зі свого кошика скорчені білі пальчики — немов пташині кігті. І чи не повертав він ривками голову?

Крикун хотів бути птахом.

Тієї посушливої осені, коли моорський коваль повернувся з Африки і з полону, Берінг міг вимовити заледве три десятки слів, хоча зі значно більшим задоволенням він удавав голоси багатьох відомих йому птахів: він був куркою, і горлицею, і сичем. Тривав другий мирний рік.

Нашкрябана на листівці польової пошти звістка про майбутнє батькове повернення зробила з кузнею метаморфозу: за одну хлібину біженець з Моравії потинькував щілини і побілив стіни, і забиті вікна кімнатки Берінга нарешті знову прочинилися. Тепер шум світу накинувся на Берінга з усієї сили. Він кричав від болю. Слух, сказав моравець, забілюючи плями кіптяви, малий має дуже чутливі вуха. Слух дуже тонкий.

Берінг щосили кричав, як ніколи раніше — ніби насправді тікав у власний голос, шукав захисту у свого голосу… мовби власний крик і справді був значно стерпнішим — не таким пронизливим і різким, як гуркіт світу з відчинених вікон. Але ще задовго до того як крикун зробив свій перший крок у цей світ, він, здається, відчув, що милозвучні голоси птахів — це значно кращий прихисток, ніж грубий людський рик: проміжок від низів до верхів тваринного співу містив у собі всю захищеність і затишок, за якими можна було тільки тужити у «відкоркованому» домі.

Коли моравський біженець пішов із кузні, з побілених, ще не просохлих кімнат, там залишився запах гнилої води — і знову задоволений малюк. Мати Берінга, дослухавшись до поради моравця, купила в нього за дві чарки шнапсу воскові пробки, про які він сказав, нібито вони відлиті з цілющих свічок печерних монастирів Метеори! — і тепер, тільки-но її син починав кричати, вона затикала йому вуха.

Моорський коваль прибув додому у зараженому дизентерією вагоні на свято врожаю. В руїнах вокзалу біля озера на звільнених нетерпляче чекав цілий натовп. На залізничних насипах панував похмурий неспокій. Чутки, що далеко ширились приозерними просторами, стверджували, що цей ешелон — останній у Моорі поїзд, залізницю буде демонтовано.

День видався хмарний, на землю ліг перший іній, і холод пахнув спаленою на полях стернею. У жовтневій тиші ритмічний стук паротяга, що наближався, чути було вже досить довго, коли нарешті над тополями біля ставка, де розводили карпів, з'явився і поповз у напрямку озера жаданий димовий шлейф.

Берінг, худенький півторарічний хлопчик, міцно тримався за мамину руку, в густому натовпі геть непомітний серед багатьох ніг, пальт — і плечей, які то змикалися над ним, то знову розступалися; проте він раніше за інших вирізнив удалині надсадне пахкання потяга і нашорошив вуха. А звук лише наближався, це було химерне, нечуване раніше дихання.

Поїзд, який нарешті мало не в пішому темпі в'їхав до розбомбленого вокзального дебаркадера, складався із закритих «телятників» і на перший погляд скидався на ті жалюгідні поїзди, які у роки війни, забиті під зав'язку підневільними робітниками та полоненими ворогами, вповзали, зазвичай на світанку, до моорської каменоломні: такі самі стогони долітали з нутра вагонів, коли такий поїзд підтягували до берега, на запасну колію, і там він із металічним брязкотом зупинявся біля тупикового буфера. Такий самий сморід, коли нарешті розсувалися двері. Тільки цього разу ані важкоозброєні наглядачі в одностроях, ані криклива польова поліція не стояли вздовж насипів, лише декілька знудьгованих піхотинців з роти майора Елліота, які мали наказ лише спостерігати за цією виставою — прибуттям ешелону.

Вагони зупинились і натовп тієї ж миті ожив. Сотні людей, скинувши тягар багаторічного чекання, роїлися довкола цього потяга, немов біля здоровенного, тільки-но впольованого звіра. З їхнього невиразного бурмотіння постало лунке багатоголосся, гучний крик. Більшість із них була не менш виснажена й обдерта, як і ті вільновідпущені, які вилізали з вагонів без багажу, похитуючись і прикриваючи очі від світла. Ліс рук, однакові плями облич, невпізнаваних у засліпленні. Пом'яті квіти та фотографії зниклих безвісти — немов козирі у грі в карти зі смертю, вигукування імен, прохань, заклинань:

Ти його тут бачив, мого чоловіка?!

А бачив мого брата, може, знаєш його…

Він же з вами…

Він мусить бути з вами!

Ви ж з Африки приїхали…

… ґвалт, штовханина, а тим часом ті, що вже знайшли одне одного, обіймаються, пестливо шепочучи щось або без жодних слів, нарешті роблять перші спільні кроки, йдуть з війни — і тут знову починають штовхатися, щоб серед перших дістатися зали очікування, яка стоїть без даху. Кажуть, там можна дістати хліба.

У цьому залі просто неба стоїть, витягнувши руки по швах, майор Елліот поруч з моорським секретарем, за ними — духовий оркестр у цивільному, який за сигналом секретаря грає спочатку мелодію старовинної повільної пісні, а вже потім — марш. На слух помітно, що в оркестрі чимало