Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
Війна скінчилась. Але такому віддаленому від усіх полів битв Моору за один тільки перший мирний рік судилося побачити більше солдатів, ніж за всі одноманітні століття дотеперішньої його історії. До того ж іноді здавалось, ніби на оточених горами моорських пагорбах не просто здійснюються плани стратегічного розгортання військ, а також тривають якісь химерні монструозні маневри, які мусять продемонструвати саме тут, у цій глушині, сукупну всесвітню потугу: на перекопаних полях та виноградниках Моору, на порожніх дорогах та заболочених, тванистих луках нашаровувались та перетинались у цей перший рік окупаційні зони шести різних армій.
На настінній карті в комендатурі горбистий моорський край виглядав усього-на-всього клаптиковою викрійкою капітуляції. Переговори без кінця та краю між переможцями, що суперничали між собою, визначали та змінювали демаркаційні лінії, передавали долини і траси з благодатних рук одного генерала до сваволі його наступника, ділили густо поцяткований вирвами від вибухів ландшафт, пересували гори… Але вже наступного місяця нова конференція знову все перетасовувала. Одного разу Моор втрапив до раптово розверзлої між арміями нейтральної зони, був залишений військами — і знову окупований. Берінгова садиба постійно залишалася в лещатах мінливих кордонів, але завжди була нічим більшим ніж вбогою здобиччю — закіптюжена кузня, порожній хлів, кошара для овець, необроблена земля.
Протягом перших двох тижнів перемир'я у Моорі хазяйнували виключно сибіряки красноярського полковника, після їхнього відходу до селища вступила марокканська батарея під французькою орудою. Настав травень, але тепла все ще не було. Марокканці вбили двох дійних корів, що були заховані в руїнах моорського тартака, розстелили на бруківці перед комендатурою молитовні килимки, а коли, на невимовний жах Берінгової матері, один з африканців пострілом зніс Мадонну цвинтарної каплички із позолоченої хмарки, його не побив жоден грім з небесної синяви.
Батарея залишилася аж до літа. Далі їй на зміну прибув шотландський Хайлендський полк, гельські снайпери, які принаймні раз на тиждень відзначали річницю якихось незабутніх битв — з урочистим підняттям прапора, грою на волинках і розпиванням темного пива; і врешті, коли з небагатьох засіяних полів зібрали врожай і вони знову лежали чорні та голі, як і увесь тутешній морозний край, шотландців змінила американська рота і почався режим майора з Оклахоми.
Майор Елліот був чоловіком свавільним і впертим. Він почепив на вхідних дверях комендатури велике гардеробне дзеркало і питав кожного прохача чи скаржника з окупованих районів, кого або що той бачить у цьому дзеркалі. Якщо майор був сердитим або просто не в настрої, він нудно повторював ув одній і тій самій послідовності свої запитання, аж поки прохач не описував те, що хотів чути майор, — свиняче рило, щетину і ратиці.
Проте майор Елліот не лише піддавав селище химерним репресіям — з цими приниженнями переможені зрештою змирились, вважаючи їх незрозумілими дивацтвами, — загалом же при ньому жити стало помітно легше: нестримний, стихійний самосуд звільнених примусових робітників або маршових частин відступив перед чітким законом армії-переможниці. У першу мирну зиму не минало й дня, щоб майор не віддавав хоча б один новий наказ, спрямований проти загрозливої анархії, — розпорядження щодо мародерства, саботажу, крадіжок вугілля. Худий сержант, пристрасний фанат бейсболу та німецької поезії XIX століття, перекладав параграф за параграфом нові кримінально-правові норми дивною канцелярською мовою, а потім прибивав свій твір до дошки оголошень у комендатурі.
Тим часом як рідне селище щодня ставало нужденнішим, Берінг, сповитий у порізані на шматки прапори, лежав собі у кошику для білизни, підвішеному до сволоку, лежав і ревів — худий, коростявий малюк, лежав у своїй слинявій безпорадності, що пахла молоком, — і ріс. Хай Моору роковано згинути — у сина зниклого у пустелі коваля з кожним днем більшало сил. Він ревів — і його годували, ревів — і його брали на руки, ревів — і ковалиха, яка цілими ночами не спала біля колиски, вимолюючи в Богоматері повернення її чоловіка додому, цілувала малого і приголублювала. Оскільки чи не кожен контакт із землею наводив жах на малюка, він терпіти не міг тверді і невпинно репетував, коли мати виймала його з колиски і клала до свого ліжка. Як не намагалася вона його вгамувати, як не вмовляла, він усе одно кричав.
Перший рік життя Берінга був темним. Обидва вікна в його комірчині лишалися позабиваними ще тривалий час по війні: хоча б це приміщення, єдине в будинку коваля, яке не постраждало під час нічного бомбардування Моору — ані тріщин у стінах, ані слідів пожежі, — потрібно було захистити від мародерів та залізних уламків, що дзижчали в леті. У полях все ще лежали міни. Ось так Берінг і похитувався там у колисці, плив у своїй темноті, іноді чуючи з глибини під собою ламкі голоси трьох квочок, врятованих у ніч бомбардування з палаючого курника і врешті замкнених у неушкодженій комірчині разом з усім більш-менш вартісним майном.
Квоктання та ворушіння цих курей у їхній дротяній клітці чулися значно гучнішими у темряві Берінга за будь-який шум зовнішнього світу. Навіть рев танків, що маневрували на луках, і той через забиті дошками вікна доносився до люльки малюка глухо, ніби зовсім здалеку. Берінг, летун серед упійманих птахів, здається, любив цих квочок, і коли одна з них раптово подавала голос, він, бувало, обривав навіть свій найвідчайдушніший крик.
Коли його мати ходила від двору до двору, іноді цілоденно ходячи селами, щоб виміняти гвинти, цвяхи для підков, а врешті й захований у підвалі кузні зварювальний апарат коваля — на хліб, м'ясо чи банку запліснявілого варення, за Берінгом приглядав старший брат, ревнивий, неврівноважений підліток, який ненавидів цей крикливий згорток. У безсилій люті він мучив комах, нічних метеликів і тарганів, виганяв їх зі шпарин в обшивці стін, відривав одну за одною тоненькі ніжки і кидав покалічених під братову колиску, квочкам, а після такої годівлі здіймав паніку серед курей полум'ям свічки. Тоді Берінг непорушно прислухався до голосів страху.
Навіть багато років потому крик півнів будив у ньому незрозумілі, загадкові відчуття. Нерідко це був меланхолійний, безсилий гнів, який не мав конкретного адресата, але попри це більш ніж усякий звіриний чи
