Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

використовувати ці фотографії як зразки для макабричних масових сцен, що їх мешканці приозер'я за його наказом розігрували в ході чергової party, а один з полкових фотографів фіксував це на плівку. Світлини мали виглядати так само як зразки. Елліот знайшов у врятованих документах записи щодо поділу в'язнів на касти і тому вимагав правдоподібного вбрання, примушуючи моорських статистів переодягатися жидами, військовополоненими, циганами, комуністами чи зрадниками раси.

Мешканцям приозер'я, костюмованим як жертви розбитого режиму, за який загинуло стільки моорських чоловіків, довелося вже на наступній party одягнути смугасті роби з грубого полотна, які мали нашивки на позначення національності, із розпізнавальними трикутниками і жовтими зірками Давида, і стояти в черзі перед уявними санаційними пунктами, позувати в ролі польських підневільних робітників чи угорських жидів з кувалдами, кайлами і ломами перед якоюсь із величезних гранітних брил, і шикуватися на перекличку біля фундаментів зруйнованих бараків — точно як бачив Елліот у своєму альбомі.

Але Елліот не був жорстоким. Він не наполягав на тому, щоб його статисти, як постаті на одному з уражених плямами цвілі фото, стояли напівголі у снігу, — навпаки, на час позування навіть забезпечував їх ковдрами і старими шинелями; дітям і старим між зйомками було дозволено перебувати в наметах. Тільки від годин переклички, від жахливого, крижаного, нестерпного часу, що минав під каркання команд, номерів та імен, — тільки від цієї вічності, як і раніше, ніхто не міг сховатись. У постановках цих сцен минали стелламурівські заходи у січні та квітні.

З нагоди літнього свята, у той день, коли батько Берінга, немов жук, лежав на спині і дриґав ногами, комендант призначив згадування фотографії, біля зубчастого білого краю якої внизу хтось написав олівцем: Сходи.

На світлині можна було бачити сотні й сотні зігнутих спин, довгу процесію в'язнів, у кожного на спині дерев'яна «коза», а в ній — великий, обтесаний у формі квадрату, гранітний блок.

В'язні тягнули свій вантаж похідним строєм широкими, вирубаними в камені сходами, які йшли від самого дна кар'єру через чотири рівні розробок до верхнього краю, що губився в тумані. Ці сходи, які лишилися неушкодженими під час війни, визволення та руйнування табору, а також у перші мирні роки, були настільки крутими та нерівними, що й без вантажу подолати їх було непросто.

Моору ці сходи були добре відомі. Звісно, вже під час перших допитів при Елліоті саме цей факт затято заперечували, а все ж кожному в приозер'ї було відомо, що більшість мерців, похованих у братській могилі біля підніжжя Великого напису, померли саме тут, на сходах, — задавлені своїм вантажем, померли від виснаження, від побоїв, стусанів та куль наглядачів. Біда тому, хто падав на цих сходах і хоч на секунду, хоч на короткий удар серця зволікав звестися на ноги.

Проте Елліот не був жорстоким. Елліот і цього разу вимагав тільки зовнішньої подібності й не змушував статистів вантажити на «козу» справжній, важелезний кам'яний блок, схожий на ті, що досі у великій кількості валялися біля підніжжя сходів як пам'ятники смертним мукам. Елліот хотів досягти лише зовнішньої схожості з фотографіями і не наполягав на нестерпному тягарі достеменності.

Таким чином, кожен зі згоди коменданта міг нести муляж — «камені» з пап'є-маше, картону або склених докупи ганчірок, та що там казати, Елліот мирився навіть з іще легшим матеріалом, легким мов пух! — пожмаканими газетами, камінно-сірими подушками…

Одне тільки — сходи були такими ж крутими, широкими й довгими, як на фотографії. І спека стояла неймовірна.

Моорського коваля і ще двох того літнього дня охопила чи то гордість, чи то впертість, вони не прийняли полегшень і не стали імітувати вантаж.

Коли Елліот дав команду починати, коваль закотив на «козу» здоровенний кам'яний блок, міцно його прив'язав, хитаючись, підвівся, і разом з колоною піднявся сходинок на тридцять, якщо не більше. Але потім усе сповільнювався і сповільнювався, аж поки жахлива вага не потягла його назад, не примусила позадкувати і врешті-решт упасти в порожнечу, яку обходили ті, що йшли позаду.

Він покотився шкереберть по сходах і ось уже завмер унизу, на спині, не маючи сил підвестися, а колона так і йшла вгору, не озираючись на нього, — і Берінг відділився від решти звільнених від усякого вантажу дітей і старих, підбіг до кумедного батька і ще підбігаючи, запищав у захваті від цієї досі не баченої гри.

6. Два постріли

Коли його молодший брат потонув ув озері, Берінгу було дванадцять… і дев'ятнадцять йому було, коли старший брат так само зник з його життя, вирушивши шукати кращого життя з армійським паспортом до гамбурзького порту, а потім до лісів Північної Америки… Того ж року дрібна залізна стружка, що сипонула з токарного верстата, сильно вразила очі його батька — коваль з того дня бачив світ мов крізь крихітне віконце, вкрите візерунками морозу.

Зникнення братів зробило Берінга єдиним сином і спадкоємцем, і після цього нещасного випадку він перебрав майстерню з рук напівсліпого батька, ночами заспокоював матір, геть змучену видіннями, — їй являлося вже все ясне небесне воїнство, — а крім цих обов'язків, хоч і неохоче, він тепер виконував роботу моорського коваля.

Адже у занедбаних садибах, на зарослих бур'янами полях і заболочених луках завжди потрібні послуги коваля, який може заварити надтріснуті плуги й нагострити брус у косарки; а от такий механік як Берінг, що кохається у повітроплаванні й узагалі в техніці, не цікавить нікого: яка користь з того, що він знався на клапанній системі рідкісних моторів і збирав з прутів, дроту, ґуми і драних сорочок тріпотливі пташині крила?

Тож Берінг так і варив з уламків згорілих джипів реманент, який значно полегшував збирання врожаю буряків, конструював з полотна та жерсті проворні