Село не люди - Люко Дашвар

Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.

– Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.

– От! Бач! Є над чим думати.

– А ти вже й думала?

– Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.

– Ти… його… любиш?

– Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки – пересихає.

– Це і є любов?

– Я й сама не знаю. Здається, так…

Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.

Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:

– Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.

– Так… у роті воно гидко, – пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:

– Якась ти не така…

– До Килини треба.

– Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, – Людка підхопилася з трави першою. – Пішли гризти граніт.

– Погриземо, якщо Маруся прийде, – відповіла Катерина.

Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:

– От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!

Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір’ї.

– Та не буде Марусі, відповідаю! – сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара.

– І чого ми приперлися! – зітхнула Катерина.

– Тепер пріться назад у свою Шанівку! – плюнув відмінник і падлюка Вадька.

– Пішов ти! – крутнулася Людка. – Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!

– Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, – уїдливо встряла Галка.

– Це у вашій Килимівці – жодного джентльмена, – огризнулася Людка.

– Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, – махнула рукою Наталя. – Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…

– Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, – сказала Катерина.

– Точно! Ні за що не повірить! – підтвердив Вадька. – Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.

– Навіщо? – Наталя зупинилася.

– У мене пляшка є. Покайфуємо.

І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.

– Самогон! – Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. – За початок навчального року!

– Дурник! Уже середина вересня, – зареготала Наталя. – А з чого пити будемо?

– А з моїх долонь!

– У тебе руки брудні…

– Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі – єдиний мужчина. – Вадька відкрутив кришечку. – Хто перший?

За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.

– А як не доп’ємо… Чим закриєш? – Людка поповзла по траві.

– Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.

Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.

– Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!

– Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… – Галка ледь язиком ворушила.

Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.

– Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.

– Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, – сказала Наталя.

Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.

– Тільки б Марусю не зустріти, – твердила Катерина. – Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.

– Тільки б хлопців шанівських знову побачити, – товкла Людка. – Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…

– Людка, ти красива, – сказала Катя. – Мені такою ніколи не бути.

Людка глянула на русяву довгокосу подругу.

– Будеш! – винесла вирок. – Тобі не вистачає… ліфчика!

Катерина притисла руку до грудей – і сама злякалася.

– Уже треба?..

За Килимівкою дівчата сіли в траву – перевзутися.

– Людка, я так їсти хочу… Як за двох! – поскаржилася Катерина.

– Може, ти вагітна? – серйозно спитала Людка. – Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?

– Буду…

Катерина геть усе з’їла.

– Люд, а про вагітність ти серйозно?..

– От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.

Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.

– Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?

– Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…

– Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла?

– Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…

– Чого тобі від бабці треба?

– Та так… пусте.

Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.

– Саня, це доля, – сказав Сергій. – То як? Мені Людка, тобі Катька?

– Домовилися, – кивнув Сашко. – Тільки спочатку треба їх підготувати.

– Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.

– Спокійно. Ми швидко підготуємося.

– Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!

– А у вашому кіоску свічки не продаються? – запитав Сашко.

Сергій на те:

– Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.

– Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! – Сергій сів у траву поруч. Обніматися лізе.

– Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! – Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито – зирк! Мовляв, бачила!

Катерина з трави встала.

– Ну, я пішла…

Сашко з досади аж посинів.

– Кать, ти куди?

– Та… мені треба.

– Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? – Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.

– Та ні, дякую. Сама піду.

Сергій – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.

Сашко Катерину за руку – цап!

– Та стривай… Куди? Ти що, хвора?

Катерина хлопцю в очі глянула і – дрижаки по спині.

– Саня… Ти на батька схожий.