Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Дякую. Достатньо, — стримав він мене дещо офіційно.
Я подумав, що то недобрий знак.
Власне кажучи, мені байдуже. Я вільна людина, що зависла високо над оцим містом і звіддалік зачудовано придивляється до дивних людей з їхніми дивними справами. Я бездумно ввімкнув свій маленький настільний телевізор. З нього полинуло завивання вітру, лопотіння якихось полотнищ, а за хвильку зі сріблястого кружечка виросло зображення врочисто прикрашеного аеропорту. На екрані мерзла почесна варта, якісь цивільні затулялися пальтечками од вітру, а над ними здіймалися, наче вітрила, червоні знамена, лиш де-не-де сором’язливо переплетені з біло-червоними прапорами.
— Отже, — наважився перервати мовчанку Губерт, — ми давно не говорили з тобою.
Я зітхнув, соромлячись того свого зітхання й глибше опускаючись у крісло.
— Так. Втрачаємо наші зв’язки, — сказав я з інтонацією світського пана. — А нас дедалі менше.
— Кожен в собі, як у гробі, — додав Рисьо.
— Але я стежу за вашою діяльністю.
— Яка вже там діяльність, — махнув Губерт. — Підтримуємо вогник, що ледь жевріє.
— Це правда. Маю таке враження, що ця країна справді вмирає, — мовив я, не знаючи, до чого вони ведуть.
— Стільки років шарпанини. Ми зістарілися, змізерніли, видаючи оті напівлегальні вісники, газетки, відозви, які мало хто читає. Хіба що молодь. Але молодь одружується, народжує дітей, купує малого «фіата», бере в оренду городню ділянку, садить помідори. Нас затоплює міщанство, «совдепівське» міщанство.
— Гаплик. Могила, — додав Рисьо, наливаючи собі чарку.
З-під нещільно припасованих балконних дверей на підлогу просочується вода. Треба б знайти ганчірку і запобігти шкоді, але мені не надто хочеться, та й трохи соромлюся друзів. Тяжко йде наша розмова. Непросто говорити про те, про що думаєш увесь Божий день, що навіть сниться в паскудні ночі. Колись усе було краще. Ми були дітьми XIX століття. Наші батьки брали участь у Легіонах[1] або в ПОВі[2], ми перебували в АК[3] чи в СВМ[4]. Це значить, — як би це тепер сказати, це значить, — як би це пояснити через стільки років, це значить, це нічого, до дідька, не значить наприкінці нашого чудового XX віку, віку тиранії та розперезаної демократії, дурнуватого святенництва і геніальної мерзоти, звироднілого мистецтва і розгнузданої графоманії.
Я бачу втуплене в мене видюще Губертове око.
— Чуєш? — запитує.
— Так, звичайно.
— Ми хочемо тобі дещо запропонувати. Від імені всіх нас.
Відчуваю якийсь холодок на спині. Дуже повільно відсуваю недопиту чарку.
— Що саме ви хочете запропонувати?
— Аби ти сьогодні о восьмій вечора спалив себе перед будинком Центрального Комітету партії.
У телевізійному зображенні ніщо не змінилося. Вітер, поривне лопотіння знамен й очікування. Тільки тепер пробивається ще музика, її передають зі студії, поштиву і врочисту.
Ковтаю важко слину, перемішану з горілкою.
— Жартуєш, Губерте?
— Ні. Не жартую, — і він витер невидимий піт з чола.
— Але чому я? Чому ви приходите з цим до мене?
— Ну, а до кого ж? Хтось повинен це зробити.
— Розумію, все розумію, лише не розумію, чому саме я?
Губерт дивиться на Рися.
— Я казав, що так буде.
Рисьо втупився у підлогу.
— Слухай, — насилу озивається він. — Ми довго міркували над цим. Проаналізували всі кандидатури. Випало тобі.
На підвіконні стоїть моє деревце щастя. Щойно зараз помічаю, як воно віднедавна вибуяло, як обросло молодим, сильним листям. Стільки років хирлявіло, а тепер зненацька без жодної зовнішньої причини скинулося вгору, пустивши навсібіч повно міцних вузлуватих пагонів.
— Розумієш, — тихо каже Губерт, — такий вчинок лише тоді матиме сенс, якщо приголомшить людей тут, у нас, і всюди за кордоном. Ти знаний серед наших читачів, і на Заході де-не-де відомо про тебе. Твій життєвий шлях, як і твій характер, якнайкраще годяться для такої акції. Ясна річ, ми не можемо вмовляти тебе і не робитимемо цього, бо це — справа твоя і твого сумління. Я тільки хочу переказати тобі точку зору не лише мою чи Рися, але і всіх тих кіл, які намагаються боротись. Вибач, але не вживатиму голосніших слів.
— Сумніваюся, чи моя смерть виконає ту роль, якої ви сподіваєтесь від неї. Я знаю таких, кого ця жертва піднесла б на рівень світового символу.
Вони подивилися на мене зацікавлено. Губерт старанно розтирав синіючі пальці.
— Певно, маєш на увазі Яна? — запитав він.
— Хоч би і його. Янові фільми знані в усьому світі, а книжки читаються в багатьох країнах на правах універсальної літератури. Щороку із завмиранням серця чекаємо, що він отримає Оскара або Нобеля.
Губерт ледь помітно всміхнувся.
— Це забагато, завелика ціна для такої країни й такого суспільства. Ти сам собі відповів.
— Гаразд А наші кінорежисери, наші композитори. Я хоч зараз можу назвати кілька імен, більш гідних від мого.
— Твоє якраз годиться, старий, — мовив Рисьо і потягнувся до пляшки. Певно, відчув, що я слабну, й хотів набратися духу.
— Життям і кров’ю слід розпоряджатися мудро, — обізвався стомленим голосом Губерт. — Вони повинні виконати іншу роль. У цьому знекровленому народі кожний самородок генія набуває якнайвищої ціни. Їхня смерть не надто збагатила б нас, навпаки — страшенно збіднила б.
— А чому не
