Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— О, тільки не це, — запротестував пенсіонер. — Моя жінка ще не читала.

— Я вас благаю, мушу мати цю газету.

Старий почав виривати з моєї долоні тонкий сувій «Трибуни люду».

— Пусти, бо міліцію покличу.

— Я тяжко хворий, може, покладуть у лікарню, чи взагалі помру.

— Усі так кажуть.

У цю мить газета розірвалася, в моїй долоні лишилася коштовна половина з репертуаром кіно, театрів, з програмою телебачення, з телефонними номерами чергових лікарень та аптек, з повідомленнями про лекції та ліквідовані транспортні лінії. Йому дісталася друга половина, якої ніхто ніколи не читав: політичні звіти, промови, в тому числі й промова мого знайомого сановника, есе про розпад капіталізму і заклик до підвищення ідейності.

— Жулік, жулік! — вереснув потерпілий дідок, але ніхто не зважав на нього, оскільки всі щось кричали цього святкового дня.

Я поквапом втиснувся в юрбу, тікаючи зі своєю здобиччю. Мені було приємно, що він означив мене отим старим прізвиськом, яке я пам’ятаю з дитинства. Крім того, у руці я тримав газету — путівник по сьогоднішній Варшаві. Але тієї ж миті мені ввічливо віддали честь два молоді міліціонери, і — Просимо зайти до брами.

Ми увійшли до короткого тунелю із засцяними стінами. Саме вчасно, бо знову пішов дощ.

— Ваш паспорт, — сказав вищий на зріст міліціонер.

Я подав йому цю заяложену книжечку, що вже у першу чверть години моєї подорожі виявилась потрібного. Подорожі куди? Мені зробилося зимно.

— Яке сьогодні число? — спитав я.

— А навіщо вам? — озвався з недовірою нижчий.

— Варто знати.

Міліціонери подивились один на одного, і той, вищий, мовив з притиском:

— Двадцять друге липня.

— Хіба липня? Так уже пізня осінь. Град падає.

Вищий, не відповівши, почав переписувати мої дані. Нижчий неприязно розглядав мене. Коли напарник щось показав йому в паспорті, він кивнув, мовляв, розуміє.

— Вас не дивує, що ми переписали ваші дані? — запитав міліціонер.

— У мене їх часто переписують.

— Це погано. А куди ви йдете?

— До «Родинного».

— Що це таке?

— Молочний бар, мій улюблений.

Я хотів ще запитати, який зараз рік, але відчув, що струна не витримає. Хтось вигулькнув з напівмороку брами, по-панібратськи ляснув мене по плечі.

— Здаров, дядя. — Я впізнав Кольку Нахалова. — Це мій знайомий. У чому справа?

— Ідіть звідсіля, — з притиском сказав вищий.

— Ей, маладєц, патіше. Гдє твой номер?

— Що ви сказали?

— Номер должен бить, — потягнув його за рукав форми Колька.

— Ми зі школи міліції. З Голендинова.

— Всьо-такі номер должен бить!

Дещо знічені, силкуючись зберігати гідність, міліціонери повернули мені паспорт і пішли.

— Цегли тобі не треба? Доброї, сталінської?

— Здурів, чи що? Навіщо мені цегла?

— На дачу або на особняк. Варшавський металургійний розбирають. Можна дешево купити.

— Ні, дякую.

— Маю презервативи з урядової крамниці. Державна ціна, п’ятсот злотих.

— Не користуюся.

— То, може, хоч півлітру заквасимо?

— Дякую, але я захворів.

— Хочеш, продам бальзам Шостаковського. Щойно з Прибалтики.

Кольку Нахалова я знав невідомо звідки. Крутився по Варшаві вже кілька років, здійснюючи якісь дивовижні гешефти. Здається, його батько, генерал КДБ, був радником Безпеки у Щеціні. Коли пішов на пенсію, зняв польську форму, одягнув радянську, спакувався й поїхав з родиною додому, в Москву. А Колька лишився. Йому сподобалось у Польщі, хоч іноді сп’яну діставав від кого-небудь по мармизі.

— Я мушу йти, — сказав я, аби щось казати.

— Я теж біжу. В який бік, ліворуч чи праворуч?

— Уперед. На той бік вулиці.

— Ну, то будь здаров. Як матимеш клопіт, завжди знайдеш мене в «Парадизі».

Колька майже побіг, а я в просвіті брами побачив провінційно зодягнутого молодика, який з пошаною вклонився мені чи комусь за моєю спиною. Однак за мною нікого не було, тож я віддав уклін з деяким здивуванням. Хлопець несміливо всміхнувся, ясноволосий хлопець зі щирими очима, таких було багато під час війни в аківському підпіллі.

— І тоді зненацька прийшла смерть. Тої зимової, розіскреної зірками ночі прийшла жахлива смерть, — продекламував стишеним голосом хлопець із провінції.

Дедалі частіше зустрічалися божевільні, на яких ніхто вже не зважав, бо психіатричні лікарні були переповнені міністрами, секретарями, директорами. Раніше траплялись опозиціонери, що їх запроторювано туди для перестороги. Та невдовзі для них забракло місць, бо серед сановників виникла мода рятуватися в божевільнях від падіння, детронізації або криміналу.

Удаючи байдужого, я проминув хлопця і перейшов на другий бік вулиці. Занурився в парке, просякле згірклим духом приміщення молочного бару під вивіскою «Родинний». До каси тягнулася довжелезна черга. Мене спантеличила ця нова невдача, я нерішуче тупцяв довкола скляних, потрісканих столиків і вже намірився йти геть, коли з черги хтось дружньо погукав:

— Пане колего!

Я хотів утекти, бо впізнав Рисьового брата, але було вже запізно.

— Це ви? — проказав я з гіркотою.

— Що замовити?

— Може, гаряче молоко і якусь булку.

— Молоко сьогодні скінчилося. Але є маслянка.

— Хай буде маслянка.

Чекаючи Рисьового брата і свій сніданок, я мучився: ніяк не міг пригадати його імені. Гарячково перебирав у голові слов’янські імена, потім західні, тоді всі античного походження, але жодне з них якось не пасувало до суворої постаті філософа-марксиста, що його так люто ненавидів Рисьо. Брати не підтримували ніяких стосунків, зневажаючи один одного.

Через двадцять хвилин ми вже сиділи за столиком, заставленим неприбраним посудом.

— Як воно життя, пане доценте? — спитав я, аби виявити чемність.

Філософ похлинувся