Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
Те, що я кажу, схоже на якусь нікчемну балаканину, на неробські забаганки або на рефлексії збочення. Але ж ви, хто бодай час від часу приводить у рух свої ліниві звивини мозку, підлягаєте таким самим страхам і рефлексам самознищення. Таким самим бунтам і розчаруванням.
Дві п’яні молочарки завалили високий стіс ящиків з білими пляшками. Тепер, завмерши, вони спостерігають наслідки катаклізму, переживаючи складний і простий водночас процес трансформації переляку в легковажне полегшення. Прозорий дощ торкнувся своїм крилом нашого трухлявого від старості будинку. Нашого варшавського будинку з епохи пізнього сталінізму, з ери декадентського сталінізму, з часів ополяченого і здряхлілого сталінізму.
Треба вставати. Треба підвестися з ліжка й виконати п’ятнадцять дій, над змістом яких не слід замислюватись. Автоматичне нашарування звичок. Благословенна пухлина безглуздого ладу і традиції. Проте остання війна не тільки забила кілька десятків мільйонів людей. Остання війна мимоволі, ненароком зруйнувала великий палац культури європейської моральності, естетики і звичаїв. У «роллс-ройсах», «мерседесах» і «москвичах» людство в’їхало назад до тьмяних печер і льодовикових яскинь.
За вікном моє місто під хмарою, подібною до старої почорнілої шпалери. Місто, в яке долу загнала мене з мого власного міста, якого я вже не пам’ятаю і яке щораз рідше бачу уві сні. Доля перекинула мене лише на кілька сотень кілометрів, але віддалила від нездійсненого існування на цілу вічність перевтілення. Це місто є столицею народу, який провалюється в небуття. Про це теж треба сказати. Але кому? Тим, кого вже немає, чи тим, хто відходить у непам’ять? А, може, тим, що пожирають окремих людей і цілі народи?
Місто починає гриміти, наче велетенський механізм. Рушило з нічної летаргії. Рушило назустріч своїй долі, яку я знаю і яку хочу відвернути.
Павук з’їжджає зі стелі по невидимій нитці. Схуд, бідолаха, змалів, бо мух щоразу менше. Квартирує в мене ще з весни. Свого часу я помагав йому полювати. Ми потоваришували з необхідності. Він чомусь не має друзів, а з моїми друзями вже по всьому.
Отже, найперше помолюся. За себе, за ближніх і за померлих товаришів. Моя молитва, складена практично й компактно мною ж, подібна до слізливого ультиматуму. Самі лише вимоги і трохи загравань. Коли я молюся, полохливі й блюзнірські думки дзижчать над головою. Рвійно відганяю їх, хоч вони лише приміряють мої скромні знання до величезної старосвітської конструкції релігійних аксіом, які інкрустовано в оту понуру й меланхолійну будівлю, зведену людьми епох світлих і темних, гарних і жахливих. Потім я довго хрещуся, розпачливо й безконечно хрещуся, аби оцим ритуальним жестом відігнати злі думки, злі прагнення і злих духів.
Я вільний. Я один з небагатьох вільних людей у цій країні відвертого поневолення. Поневолення, недбало вкритого лаком сучасності. Я довго і безкровно боровся за цю нікчемну особисту свободу. Боровся за свою волю з спокусами, амбіціями й нестатками, які наосліп женуть усіх на заріз. До начебто сучасних різниць людської гідності, честі й чогось там іще, про що ми давно забули.
Я вільний і самотній. Бо самотність є досить низькою ціною за цю мою невеличку вигоду. Я визволився на останньому колі, звідки мету вже видно неозброєним оком. Я вільний анонім. Мої злети й падіння пішли від мене в шапках-невидимках, мої успіхи та гріхи відпливли в корветах-невидимках, а мої фільми і навіть книжки полетіли в безодню у сейфах-невидимках. Я вільний анонім.
У зв’язку з цим закурю собі ще одну цигарку. Натщесерце. От і настає мій кінець світу. Це я знаю напевно. Мій передчасний кінець світу. Що звістує його? Наглий пронизливий біль у грудях? Чи жахне вищання автомобільних гальм? Чи ворог, — а, може, товариш?
Ті баби за вікном і досі обговорюють катастрофу з молоком. Присіли собі на старих контейнерах з темно-сірого пластику, закурили і спостерігають, як водянисте молоко стікає до каналізаційного колодязя, звідки бухає пара, бо, мабуть, знов помилково пустили до водотягу гарячу воду з електроцентралі. І раптом я усвідомлюю, що вже роками ніхто не розносить молоко; жінки-робітниці непевного віку, котрі пхають поперед себе візки з молочними пляшками, — таке видовище я давно вже забув, ця картина асоціюється у моїй свідомості з далекими роками, коли я був молодий і світ теж був молодий.
Певно, знімають якийсь фільм, думаю собі й припадаю чолом до вологої шиби. Але за вікном нормальна, як завжди заболочена вулиця. Гурти людей поспішають попід стінами будинків до своїх справ. Від Палацу культури, як і щодня зранку, коли зростає температура повітря, відривається струхлявіла брила кам’яного оздоблення і з гуркотом котиться вниз по вищерблених розколинах будівлі. Лише тепер я зауважую на стіні тієї почвари великого орла на червоному тлі, тобто на червоному, але почорнілому від дощу. Білий наш орел незле тримається, бо знизу його підпирає велетенська земна куля, тісно обвита серпом і молотом. Якась ринва відлунює глибоким голосом окарини. То вітер, може, ще літній, а може, вже й зимовий дме з майдану Урочистостей, обертаючи тополі срібним боком до сонця, що погрузло в мокрому хмаровинні.
Закінчилися цигарки. А як тільки закінчуються цигарки, людину охоплює раптове бажання затягнутися димом. Отож відчиняю подальші шухляди своєї скарбнички, в якій зберігаю образливі листи, старі рахунки, зіпсовані запальнички і квитанції фінансових органів, фотографії з часів молодості і снодійні засоби. Аж ось поміж ватяним клоччям і бинтами зі старих добрих часів, коли для мене ще був сенс піддаватися медицині, отже, в тому замшілому від старості закамарку знаходжу пожовклу сторінку багаторічної давності, схожу на картуш архітектурної пам’ятки чи на могильну плиту, сторінку, на якій я колись розпочав нову прозу, але так і не закінчив її. А розпочинав я в оту чудову епоху, на Новий рік, відразу ж після Сильвестра, і приємне похмілля пульсувало у моїй ще здоровій голові. А розпочинав я на Новий рік тому, що в ті часи схилявся перед забобонами, тож хотів пошанувати
