Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська
Зранку я поспішала до школи, після обіду пасла корову, а ввечері допізна робила уроки. Брат і сестра страшенно мені заважали, тому я змушувала їх гратися у «перший клас», у якому, закономірно, ставала вчителькою. Поволі обоє менших вивчили букви й навчилися лічити, користуючись рожевими й голубенькими паличками, які зберігалися у прозорому футлярчику ще відтоді, коли я сама була першачком. Але осінь — не настільки час навчання, як пора збирання врожаю. Сільські родини нещадно використовували дитячу працю. Та й як було не використовувати вдома, якщо школярів офіційно зривали із занять і везли вантажними бортовими машинами на колгоспні лани збирати картоплю й чистити цукрові буряки. Погода ставала холодна, йшли проливні дощі. Буряки, які бригадир заборонив копати у вересні, вважаючи, що за жовтень вони ще підростуть і наберуть більшої цукристості, робилися тяжким прокльоном для тих, хто їх вирощував. Цей овоч на колгоспних ланах здебільшого розпочинали копати аж тоді, коли добряче підмерзало. Холодний вітер продував одяг наскрізь, у дірявих чоботах хлюпало болото, в руки заходили зашпори. Але все село — від малих до старих — цокотіло зубами на простогоні, біля величезних бурякових кагатів. Мама на роботу в колгосп не ходила, тому на бабусю звалилася подвійна норма трудоднів. А одного вечора голова колгоспу й директор школи прителющилися до нас пізно ввечері й почали вимагати від тата, щоби той підписав позику на літаки. Це означало, що він мав перестати отримувати зарплату мало не цілий рік. Щось там, якісь копійки, звісно, від зарплатні ще залишалися, але для нашої багатодітної сім’ї це було все одно, що псові муха. Коли ж тато вперся, що нічого підписувати не буде, «влада» вирішила взяти сім’ю «на ізмор»: ми позіхали на весь рот, дрімали сидячи, а «гості» вперто бурмотіли, що не дадуть дітей покласти в ліжко, поки тато не підпише все, що треба, дорікали йому, що через нього малі плачуть, давно спати хочуть. Потім голова колгоспу став присікуватися до батька з однією й тією ж фразою: «Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади?». Директор школи зняв із гачка біля дверей татову брезентову робочу куртку й почав обшукувати кишені, знайшов квитки в кіно — й зробив із цього кінець світу: «Ви подивіться: та це ж страшне явище! Він собі в кіно з жінкою ходить, а державі допомогти якоюсь копійкою не хоче! Страшне явище!». Але тато понуро твердив, що завтра ж зголошується на роботу в шахтах на Донбасі — й нехай уже там із нього деруть ту прокляту позику: у шахтарів зарплата більша, то щось і на прожиття залишиться. Така несподівана, але дуже обнадійлива для влади обіцянка подіяла на наших мучителів. Вже через кілька днів татові й мамі вручили у сільраді паспорти, що тоді було нечуваною річчю. Збагнувши, що влип по самі помідори, батько признався про все Пал-Паличу. Той стурбовано запитав, чи підписував тато якусь заяву, а коли почув, що ні, порадив добре сховати паспорти і нікого й нічого не боятися. До нас знову зачастили «гості»: то директор школи Страшне Явище, то голова, якого в селі, за те що вганяв за жіночими спідницями, дражнили Бугаєм, то колгоспний парторг, якого люди позаочі пошепки звали Вєрним Лєнінцем. Умовляли, погрожували, кричали, тупотіли ногами — але добитися, щоб тато поклав на стіл заяву, так і не змогли. Із комсомольського віку батько вже вийшов, у партії не був узагалі, а більш дійових методів впливу на нього, ніж оці — на щастя, відсутні, — так і не знайшлося, тож представники сільської влади мусили тільки облизатися й утертися рукавами.
* * *На Новий рік усі дівчатка нашого класу мали стати сніжинками. Вчителька попередила, що для цього треба пошити рясні марлеві платтячка, але мама й слухати про це не хотіла, — хоч тато ще до мого народження купив швейну машинку, й мама уміла на ній шити. Влітку навіть пошила фартух вуйні Психічній, бо та не вступалася з хати із відрізом яскравого сатину три дні. В останню ніч перед святом шила мені марлеве платтячко вручну бабуся. Крохмалу, щоб у ньому його намочити і зробити пишним, у нас ніколи взагалі не водилося, — та бабуся, напевно, й не знала, що новорічний марлевий виріб треба ще й підкрохмалити. Моє плаття-безрукавка не мало жодних зборок, рюшів чи фальбанок. Воно обчепило моє тільце, як мішок, вузьке й рівне від плечей до пят. У тій новорічній обнові я уподібнилася до маленького привида або до кокону метелика-капусниці, а не до сніжинки. Всі з мене відверто сміялися, і Стара Карга, яка знову вела в нашому класі уроки, бо Марія Степанівна поїхала на курси перекваліфікації, на сцену мене не пустила.
Зрештою, там і не відбулося нічого казкового, а навпаки, щось із розряду фільму жахів, — бо чомусь від електричних гірлянд сталося коротке замикання, від якого спалахнула ялинка на сцені. Сніжинки, зайці, вовки й ведмеді від побаченого жахіття кинулися, збиваючи одне одного з ніг, гуртом за куліси й там усі разом так верещали та голосили, що їх почули аж у сільраді на другому боці вулиці. Ніхто з переляканої дітлашні й не помітив, що я хлипала в темному куточку. Втім, пожежу старшокласники і завгосп швидко загасили, але при цьому потовклося багато дуже гарних ялинкових іграшок — як казали вчителі, «ще австрійських чи польських».
Я була просто шокована, коли Стара Карга вліпила мені за другу чверть трійку з математики, хоч я досі уяви не маю, чому й за що. Коли значно пізніше повернулася Марія Степанівна й почала з нею сваритися за мою четвертну оцінку, Карга виправдовувалася, що вона підсліпувата й, мабуть, чиїсь чужі оцінки навпроти мого прізвища виставила. Та за трійку в табелі вдома
