Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Щасливі вони. І Олекса – щасливець… Покохав свою дружину, коли та була ще дитиною, малював її, творив задля неї. Поки смерть їх не розлучила…
А вона?… Чому її великому коханню не судилося дожити до старості?
Софія склепила повіки. Під ранок їй нібито полегшало. Вже не трусило в лихоманці, і біль у животі вже не був таким пронизливим. Тільки серце чомусь калатало в тиші і півтемряві помешкання повільно і гулко…
Аж раптом за вікном почався рух, по хіднику застукотіли чоботи і черевики, молочарка задзвеніла дзбанами, а хтось голосистий заволав на всю вулицю:
«Елегант» – найліпша паста,
Для обуви – то омаста,
Про те в світі усі кажуть,
І обуви нею мажуть! —
за що заробив від шимона «шляків» та «перунів». Робітник із «Елеганту» йшов собі, щасливий, до праці.
Львів прокинувся, готуючись до нового дня, лише вона ніяк не може скинути з себе скутість і заціпеніння виснажливої ночі, помережаної короткими і жасними сновидіннями.
Перед очима з’явилася паруюча філіжанка чаю, і Софія кволо всміхнулася, згадавши, як вони з сином любили ті чайні церемонії!
Її любий Дзідзі вмів і любив поратися біля їхнього великого самовара, доки вона накривала на стіл.
У кімнаті з балконом, вікна якого виходять на маленький внутрішній дворик, де ґаздині розвішують білизну і пліткують про всіх і вся, обов’язково накритий білим обрусом стояв круглий чайний столик з горіхового дерева на акуратній лакованій ніжці, що розходилася донизу триногою. Вона відчиняла креденс і витягала звідти порцеляновий сервіз кінця минулого століття: дві маленькі філіжанки, цукерничку відкритого типу, тарілочку, на яку клала неодмінно свіжу булку з найближчої пекарні, і молочник, у який заливала обіднє молоко. Ніщо не мало завадити цьому ритуалу, ніщо і ніхто…
Чому ж тепер вона сама-самісінька, і немає кому розпалити в п’єцу, і холод знадвору заповзає в її тіло, і від цього холоду дерев’яніють не тільки руки й ноги, а, здається, і її душа?…
Поволі відкидає перину, мацає рукою в пошуках шляфрока і… завмирає від здивування.
На порозі спальні стоїть дід у селянському вбранні, але з оселедцем на голові, і погладжує свої сиві вуса.
– Не впізнаєш?! – голос має грубий, трубний, але не є їй неприємний.
Вона мружиться, приглядається до нього, когось він їй нагадує…
– Отакої, уже й люба рідня цурається! Певно що так, Стефан Окунь знав тіко абетку і заледве підписатися міг, а вони Окуневськими поробилися, повивчалися на панів дохторів, загордилися!
Ох, та це ж прадід Стефан! Чому він тут, чого він від неї хоче?
– Не бійся, я ж не сварити тебе прийшов, я прийшов сказати, що горджуся тобою, заткала ти їх усіх за пояс, і ляшок, й австріячок, і мадярок! Недарма я воли пас, ох недарма, звеселила ти моє серце! Ех, моя кров! – прадід витер рукавом вишитої сорочки очі і зник.
Софія, важко дихаючи, відкинулася на високі білі подушки. Бузково-рожеві смуги на шпалерах замерехтіли перед очима, зливаючись в один світний колір, від якого заболіло в скронях. Казав її Дзідзі, що найме для неї прислугу, аби було кому чай заварити і їсти подати, коли з дружиною з’їжджав на нове помешкання десь аж до Залізної Води. А вона не схотіла! Гонорова!
А тепер було б незайвим хоч якусь живу душу біля себе мати. От і прадід привидівся. До чого це?
1870 рік…
– Зосуню!!! Зосуню, ти де?!
Тут у бібліотеці всі звуки губилися десь між п’ятими і шостими поличками велетенських стелажів, залазили поміж сторінки грубезних книжок і тихенько шурхотіли звідти, обговорюючи прочитані історії…
Софія підсунула оббитий плюшем стілець до однієї з шаф, визулася, вилізла на нього і простягла ручки до отієї червоної з золотом книжки, яка привабила її ще з перших відвідин цієї бібліотеки.
Але книжка до рук не давалася. Блимала золотом із полички, ніби насміхаючись: «Спробуй дістань!»
Софія звелася навшпиньки, ухопилася за поличку, до якої змогла дотягнутися, і стала ніжкою на нижню поличку. Підтягнулася, повисіла так на стелажі, відпустила одну руку і простягнула її до облюбованої книжки.
Але дістати її не встигла.
Тітка Теофілія підійшла зовсім нечутно і тепер дивилася знизу вгору, упершись руками в боки. Її широкі спідниці хиталися в такт її словам, як дерев’яний кораблик на воді під час вітру.
– Подиви-но ся на неї! Чим це ви там займаєтесь, Софіє Атанасієвно?
Софія Атанасіївна шморгнула носом, зітхнула й міцніше вчепилася руками у верхню поличку, балансуючи босими ногами на нижній. Бо їй здалося, що вона починає падати.
– Казав Іван – у бібліотеці вона, де ж їй ще бути, бачу, що не помилився твій дядько. Ви збиралися спочатку перечитати всі книжки, що тут є, а потім уже на обід до нас спуститися? Так от, цього ще нікому не вдавалося, тут стільки книжок, що ви за весь свій вік не прочитаєте, хоч би с’ ти жили сто років!
Софія Атанасіївна тяжко зітхнула, не знайшовши вагомих аргументів проти цього твердження.
– Ану злазьте-но мені на грішну землю, бо нас двох ці полиці не витримають, якщо я за вами туди полізу!
Софія Атанасіївна зітхнула втретє. Злазити вона категорично боялася.
– І що, моя дорога, будете там висіти вічно?!
Рипнули двері, чим урятували її від негайної відповіді. До тітки Теофілії підбіг дев’ятирічний хлопчик, із неприхованою заздрістю поглядаючи на свою кузину. Йому лазити по стелажах не дозволялося.
– Мамо, тато питають, коли ми сядемо обідати?
Тітка Теофілія повернулася всім своїм просторим тілом до сина, від чого її спідниці зробили один великий оберт, як кораблик, коли сильно подути в його лопуховий парус.
– Генцьо, йди скажи своєму таткові, що те, що він депутат повітової ради і краєвого сойму, а також шкільний інспектор, а в його домі скоро яблуку не буде де впасти через весь той нарід, який ходить сюди, як по свячену воду… так от, це не означає, що я маю занедбати свою і його небогу. Її мама, царство їй небесне, напевно б не хотіла, щоб її єдину доньку кинули тут напризволяще… А краще йди-но поможи сестрі, руку подай, крісло притримай, чи я маю тебе вчити, Генцьо? Опинившись на підлозі, Софія вкотре здивувалася, як ладно все виходить у тітки Теофілії: і її завстидала, і Геника повчила манерам, і ніхто не в образі на неї.
Але виказувати свого захоплення тітці і кузену вона
