Крута компанія - Надія Біла

— Ти не додому? — питаєш ти.

— Заскочу до Захара, у нього туса в майстерні. Сьогодні ж субота. До зустрічі, лисичко!

Ти сунеш до рота три огидні жуйки і, давлячись ними, думаєш, що Дімка не дзвонив і не писав уже днів три, а може, й чотири. Ніфіга собі! І ти йому не писала. Ти відчуваєш у шлунку неприємне ворушіння. Тобі соромно. Але не так щоб дуже сильно.

Звичайно, ти повинна йому зізнатися, що зустріла іншого. Чи ні, краще сказати, що в тебе страшний завал з навчанням — нема коли шлятися. А ще краще: тобі потрібен час, щоб розібратися в собі. Останній варіант, по-твоєму, просто супер!

Гм, і тобі зовсім не страшно ось так, о десятій вечора набирати Дімку й кидати його по телефону.

— Алло, — каже він.

Ти дивуєшся його стриманості, але й сама без особливих емоцій: алло так алло.

— Привіт. Це я.

— Я чую, не глухий.

— Як справи? — адже не вивалювати на нього все одразу.

— Що ти хочеш?

— Гм. Та загалом уже нічого, — кажеш ти.

— Це просто піпець, Міла. І твій тон, і слівця! — видає Дімка. — Якого хріна ти мені дзвониш?! — кричить.

Гм… Ти помічаєш, які симетричні шви між плиткою на стіні, і глянсова цегла сяє у світлі від ліхтаря. А розривати стосунки, виявляється, набагато легше, ніж їх починати.

— Я просто хотіла сказати, що мені потрібен час розібратися в собі.

— Удачі, — він кладе трубку.

Ти йдеш на п’ятий поверх сходами. Тобі зовсім не хочеться додому. Але ти лягаєш у ліжко в одязі, ховаєшся під ковдрою, насуваєш на голову навушники й потопаєш в улюбленій музиці. Тобі так класно!

Подзвонила! Офігіла вкрай. О десятій вечора голосом робота нарешті послати його на… Яка ж брехлива тварюка. Тварюка, тварюка, тварюка. Він її ненавидить.

От і показала справжнє лице. Як вона півроку підглядала за ним спідлоба, як потім стрибала навколо з блокнотиками й безперервно цілувала — лише гра, типу, вона така соромлива, а насправді чекала на кращий варіант. Якщо вона така в шістнадцять, якою ж буде в двадцять п’ять? Так йому ще, виходить, пощастило. Пронесло, дякувати Богу!

А вранці, коли він і заснув нормально, і навіть годин п’ять, не прокидаючись, поспав, від неї приходить повідомлення:

Дімочко, сонце, вибач!

Я була не в адекваті.

Коли тобі можна подзвонити?

І за ним ще одне:

Давай зустрінемося, я хочу з тобою поговорити.

І посипалися:

Пробач за вчора. Не знаю, що на мене найшло. Точніше, знаю й більше ті цукерки їсти не буду.

Будь ласочкааа, візьми слухавкууу!

Ну, Дімочко!!!

Мені дуже соромно. Я сволота.

Горіти мені в пеклі. Візьми слухавку.

І дзвінки, і десятки іконок, і навіть якісь лінки на пісні у ВК, і гіфки: тітка б’ється головою об стіну.

Він їй не відповідає. Олежику не зізнається. Він просто фізично не може з нею говорити.

І яка користь від її пояснень? Доведеться вдавати, що він розуміє, кивати і, типу, залишатися друзями, приймати її вибачення і принижувати себе ще більше. Послати її відкритим текстом він не зможе. Тими словами, що крутяться в нього в голові, поки він мається ночами на своєму скрипучому ліжку. Смішно, але сказав їй тоді лише одне слово, і за нього було соромно. Нормальний він чувак, га? Слимак, як сказав Олежик, точно, так і є.

Усе. Кінець геморою. Назад до звичайного життя.

Розплющив очі.

Туалет.

Душ.

Бутер з кавою.

Робота.

Душ.