Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

Проминули Вілья Креспо. Запала мовчанка, ще довша за попередні.

— Мовчимо, — сказав нарешті Рей. — Аревало, про що ти думаєш?

— Так, навіть смішно, — зізнався той. — У мене було неначе видіння.

— Оце зараз?

— Так. Я бачив бездонний колодязь, у який падають люди, тварини та речі.

— І паморочиться в голові, — додав Відаль.

— Так само, як від майбутнього, — продовжив Аревало. — Я уявляю його неначе провалля навспак. На краю ще з’являються нові люди та речі, нібито щоб залишитися, — але й вони теж падають і зникають у порожнечі.

— Бачиш? — запитав Данте. — Старі не такі вже й тупаки. Трапляються навіть розумні.

— За це нас називають сичами, — підтвердив Аревало.

— Свиньми, — виправив Рей.

— Свиньми чи сичами, — відповів Аревало. — Сич — символ філософії. Мудрий, але бридкий.

Вони заїхали на цвинтар Ла-Чакаріта й подалися до каплиці. Після поминальної служби знову сіли в автомобілі; їхній, як завважив Відаль, був третім і останнім у кортежі. Стояла спека. Їхали повільно.

— Відалю, — запитав Аревало, — що ти там розказував про гарну дівчину, котра померла молодою?

— Її звали Селія, — відповів дон Ісідро після короткого замішання. — Я від неї нетямився.

Машина різко загальмувала. По лобовому склі розлізлася велика біла пляма, воно затуманилось і взялося тріщинами. Відаль відчинив дверцята, вийшов подивитися, в чому річ. Довкола панувала незвичайна тиша, начебто зупинився не лише кортеж, а й цілий світ. З першого автомобіля вийшов гість із велетенськими руками, затуляючи ними лице, як у сумній пантомімі. Позад квіткового візка сміялася й танцювала юрба, звивалася, нахилялась і потім рвучко випростувалась. Обличчя гостя з велетенськими руками було, як розгледів Відаль, повите кривавою пеленою. Аж тоді він збагнув, чому так дивно рухаються люди: вони підхоплювали й жбурляли каміння.

— Нас загнали в пастку! — заскімлив Данте. Каміння падало звідусіль.

— Тікайте! — здушено викрикнув хтось.

Єдиного цього слова вистачило, щоб Відаль кинувся навтьоки. Потім він засапався, упав і так дорачкував до якоїсь могили, щоб сховатися за пам’ятником. Лізти по траві й землі було неприємно. Здригаючись, Відаль підвівся, але поруч упали камені — і знову він біг, доки стало сил, а потім ішов, думаючи, що заблукати не мав би, хоча цвинтар якийсь нескінченний. Відчув м’які дрібні удари по спині й потилиці.

То були краплі — важкі та великі краплі. Починався дощ. «Нечистий дощ: зливається з потом», — подумав Відаль. Хапливо, час від часу спотикаючись, він дійшов аж до вулиці Хорхе Ньюбері, а звідти — на проспект Кор’єнтес, по інший бік парку. «Є одне слово, — казав він собі, — одне таке слово…» Надто втомлений, щоби згадувати це слово, Відаль невдовзі все-таки пригадав: «Наруга. Яка наруга». Він вирішив зупинити перше-ліпше таксі, та кілька водіїв промчали повз нього, нібито не помічаючи його знаків. Відаль зайшов у бар.

— Одне холодне пивце та дві скибки яловичини, — замовив він, зіпершись ліктями на шинквас.

— Як забажаєте, сеньйоре, але я вам не раджу, — відповів господар, протираючи ганчіркою сушарку для посуду. — Тут і так дихати нічим.

Щоб не зчиняти скандалу, Відаль подякував і рушив до дверей. «Звісно, цього від нас і чекають, — подумав він. — Щоб ми дозволяли чинити над собою наругу. А як інакше, коли ти старий».

Надворі періщила злива. Відаль запитально глянув на свого порадника за шинквасом. Той, очевидно, тільки цього й чекав, бо різким та грубим кивком голови вказав йому на двері. Відаль дійшов до площі Дорреґо, тримаючись попід стінами будинків, тож у нього ледь намокло одне плече. Три-чотири рази він намагався спинити таксі, проте жоден водій не звернув на нього уваги. Відаль почав спускатися в метро, але подумав, що там хтось може не втриматися перед спокусою зіштовхнути його під поїзд. «А найгірше те, що мені ще далеко йти», — подумав він, засмучений власною втомою та знесиленням. Знову вийшов на вулицю і відчув, що одяг від поту й дощу промокає і зсередини, і ззовні. «Добре, що я бодай не старий, — розмірковував він, — бо й від слабшого дощу заробив би двобічну пневмонію чи хронічний бронхіт». Відаль прокашлявся. Автобус № 93 зупинявся біля його будинку, та дон Ісідро не наважився сідати, бо серед пасажирів міг виявитись нападник. Поки Відаль міркував, що єдиний вихід для нього — це немислима піша мандрівка на довжелезну відстань, злива вщухла. Прийнявши це за веління долі, Відаль пустився в свою неосяжну путь. Він уже втратив лік годинам, проведеним без їжі та сну.

Від нападу на проспекті його ще, мабуть, захистять; страшніше буде в тихому завулку, де все проглядається здалеку. Біля вулиці Бонплана на нього повіяв холодний вітер з моря. «Така доля старого телепня, — подумав Відаль, — вберегтися від стількох небезпек і на смерть застудитися». На вулиці Солера він побачив гурт юнаків — може, й сумирних, проте, щоб уникнути зустрічі з ними, Відаль зробив великий гак та перейшов трамвайну колію на Парагвай, побіля винарень. Одного нерівного каменя в бруківці вистачило, щоб він перечепився й упав. Відаль непорушно лежав на землі, тремтячи від утоми.