Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

Наглий удар грому ось тут обік нього не був би так перелякав капітана, як виголошення сеї назви серед таких обставин. Що се знов за загадка якась? Гуртер, стотисячний багач, властитель кількох фабрик — два дні нічого не їв! Він має бути сей бідний старчик, що вчора впав на тротуарі перед його очима і для котрого він з милосердя дав гульдена? Вихор думок, побоювань і підозрінь, що вже потроху був успокоївся, наново загудів і завертівся в його голові. Одним рухом руки по-прощавши услужного Віцка, капітан кинувся підбігцем на Бернардинську площу, скочив до першої стоячої там дорожки і велів везти себе до крайового шпиталю.

Гуртер сидів на ліжку з подушкою, підложеною за плечима, і при помочі сестри милосердя їв росіл, коли капітан ввійшов до номера. Се була могуча, костиста, але дуже вихудла фігура в грубій шпитальній сорочці і плетенім із заполочі кафтанику, надітім поверх неї. Його лице, пофалдоване зморшками, немов висушене яблуко, мало колір старого пергамену і було обведене довгою, розчіхраною сивою бородою. Був подібний до костьольного діда, і капітанові здавалося навіть, що почув від нього легенький запах церковного кадила.

Побачивши капітана, Гуртер увесь затрясся і випустив ложку, що її власне ніс до рота.

— Ах!.. Синку! Капітане!.. Таки ти прийшов! — пробубонів тремтячим, перериваним і якимсь розбитим голосом. — Я ж просив пана бога... перед смертю... ох!.. бо вже недовго, синку, о, недовго! Але сідай! Сідай ось тут, коло мене, близько! Маєш крісло? О так! Подай мені руку!

Капітан мовчки взяв крісло і сів у головах коло Гуртерового ліжка. Його серце стискало щось, мов залізними кліщами. Подав Гуртерові руку, котру дідусь притулив до своїх уст і обілляв слізьми. Капітан силкувався не допустити до сього; сльози старого чоловіка пекли його, як краплі розпаленого олова.

— Що робите, татку? Дайте спокій!.. — скрикнув, відриваючи свою руку від уст старого.

— Ні, ні! Не протився! Дай руку, дай... — шептав Гуртер. — Я, старий дурень... старий дурень... — Хлипання переривало йому бесіду, — винен тобі... сю сатисфа... ох, ох!.. факцію!.. Бог мене карає... і справедливо... за мої гордощі... за мої прокляті гордощі... і засліплення!..

Капітан з жалем і співчуттям слухав тих слів, хоч їх порядок, їх причиновий зв’язок, був йому незрозумілий. Та проте не перебивав Гуртерові, що, кінчачи при помочі милосердної сестри своє снідання, постогнуючи і від часу до часу заходячися кашлем, так говорив дальше:

— Дурний я був, синку! Гордощі засліпили мене... ох! Знаєш, кого бог схоче погубити... кахи-кахи-кахи!.. Не можу!.. Не потягну вже довго, а так багато мав би тобі розповісти! Знаєш, чую, що серце в мні замерзло. Не вмерло, живе ще, але замерзло. Хотіло би розтаяти, інколи стрепенеться, але само не може... Дурень, дурень!.. Я сам заморозив його, а тепер від сього вмираю!

...Перервав своє балакання. Сестра заставила його з’їсти решту росолу, що й так уже був геть вистив. Капітан сидів без думки і тільки механічно глипав очима на те, що діялося коло нього. Тим часом сестра, нагодувавши Гертера, поклала подушку на її звичайне місце, а потім помогла старому лягти, накрила його коцом і відійшла, не мовлячи ані слова і тільки злегка кивнувши капітанові головою на прощання.

— Так ось... що то я мав тобі сказати, — знов заговорив Гуртер, підводячи на капітана свої очі без блиску, запавші глибоко і майже прислонені стрепіхатими бровами. — Спасибі тобі, тисячний спасибі за те, що навідався! Подай мені руку... не бійся... хочу тілько приложити її ось тут, до серця... Знаю, знаю, ти до-брий, щирий чоловік! Я дізнався про се, та аж по часі. Давніше, коли я був маючий, коли я був сліпий, коли я морозив своє серце і огортав сталевим панцирем, — тоді не хотів я навіть чути ані знати про тебе. Я ненавидів тебе з глибини душі. Я погорджував тобою. Я прокляв Анельцю, що вийшла за тебе замуж. Ох! Бог мене покарав. Спустив на мене два удари, синку, один тяжчий від другого. Відібрав мені маєток і відчинив мені очі!..

Хлипання без сліз, що потрясло цілим його тілом, не дало йому далі говорити. По тім надійшов довгий пароксизм кашлю, так що аж сестра милосердя прибігла, щоби переконатися, чи пацієнтові не грозить яка поважна небезпека. А коли кашель минув, у комнаті запанувала тиша і стояла кілька мінут, поки дідусь відхли-пався і видихався настільки, що міг говорити дальше.

— Перед чотирма роками я стратив усе, що тілько мав, — говорив далі Гуртер.

— Перед чотирма роками! — скрикнув капітан, не можучи опанувати свойого зворушення, і кинувся на кріслі, мов опечений.

— Так, синку, перед чотирма, — потвердив Гуртер, не розуміючи того зворушення. — Довга се історія... Підвели мене, ошукали — нехай їм сього бог не забуде! Я лишився без кусника хліба. Зробили мене костьольним дідом... Ой? важкий се хліб, та що ж, я мусив. Тоді я згадав про вас, про Анелю, про тебе... Я довідався, що ти в Боснії... Я написав до Анелі, вияснив їй своє положення, благаючи її помочі. Не відписала... По році я написав другий раз. Не відписала нічого... Я занедужав... Утратив місце... Старий, ні до якої роботи не спосібний... кому хочеться держати дармоїда! Прийшлося жебрати, простягати руку по кусник хліба. Тоді я подумав, що все ж таки... Боже мій! Адже ж вона моя сестріниця! Адже ж я виховав, вивінував її! Адже чень не викине мене за двері. Про Анелю я так думав... і вибрався до вас. З Кракова... піхотою... по жебранім хлібі... в голоді і холоді... Ох, синку! Чую, що справедливо пан біг карає мене за мої гріхи. Але ж і кара його тяжка-тяженька!

Капітан сидів при сих словах, мов на тортурі. Кожде речення, мов гвіздь, вбивалося йому в тіло. Кождий зойк старого, мов тріба, викручував йому сустав. Кождий напад кашлю палив його, як смолоскип. Він силкувався не глядіти на Гуртера, щоби не зрадитися перед ним з тим, які страшні муки завдають йому його слова. А старий, викашлявшися, тяг дальше свою річ:

— Не відписала мені! Забула про мене і не хотіла пригадати собі. Може, се й справедливо. Може, так мені й належалося за те, що я вперед забув був про вас. Та все