Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Лев…

— Знаю, знаю, — пропекла наскрізь зеленим поглядом.

— Звідки?

Вона засміялася. Мовляв, ну хіба ж так важко здогадатися?

— Звідти! — виразно показала зеленими очима на сцену. — Я ваша фанатка. Давня. Ще як ви Степана в «Боярині» грали, а ми тоді всім своїм одинадцятим класом прийшли на виставу, дивилася і думала: «Я б із таким чоловіком де завгодно жила. Хоч на Північному полюсі». А та ваша «вамп»… кепсько зіграла Оксану. Я всі ваші ролі знаю, і режисерські постановки теж.

— Як же це я досі не знав, що у мене така фанатка! — усміхнувся він.

— Тепер будете знати. І не забудьте!

— Ніколи!

Вона пішла до виходу, як добре вишколена модель: спинка рівна, голівка піднята, ніжка за ніжку… Він покірно поплентався за нею, наче загіпнотизований. Про Віку навіть не згадав.

Перед початком нового театрального сезону, прихопивши пляшку вірменського коньяку та коробку грильяжних, постукав у двері головного. Мих-Мих, із фірмовою чорно-сріблястою мих-михівською щетиною і свіжою болгарською засмагою, справді схожий на великого бурого ведмедя, що нагуляв жиру на літніх харчах, розпростер обійми.

— Що новенького?

— Новенька. Дуже цікавий типаж. Справжній діамант. Тільки відшліфувати трохи. Візьміть, Михайле Михайловичу, у трупу — не пошкодуєте. Нам же потрібна молодь. Ви ж самі казали…

— Невідшліфований діамант, кажеш? Хм… Без театральної освіти, значить. Вгадав?

— Як завжди.

— А хто ж буде шліфувати цю неофітку?

— Я, Михайле Михайловичу! І вона не неофітка, вже грала — в студентському театрі. Його наша Маргарита Павлівна створила… Ви ж пам’ятаєте Маргариту Павлівну? Вона у нас завлітом працювала, а як вийшла на пенсію…

— Зрозуміло! — іронічно глянув Мих-Мих. — Усе зрозуміло. Ну, покажи мені цей самородок. А раптом і справді…

На роботу Галу прийняли. Але раптом не вийшло.

— Виставте звідси цей манекен! Викиньте геть цього вішака! Це сцена, а не вітрина магазину одягу! — зарепетував Мих-Мих на першій же репетиції.

— Вона ще й досі тут? Я кому сказав виставити її з театру? Де це бачено, щоб Кайдашева Мелашка ходила, як королева Марія Стюарт! — метав громи і блискавки на другій, наливаючись темною кров’ю від праведного гніву.

Зазвичай головний являвся на Левкові репетиції вже перед прогоном, а тут — як затявся. Тільки зберуться у репетиційній залі — а він як Пилип з конопель. Ніби спеціально приходить на Галу подивитися. Мабуть, донесли грізному і могутньому про Вікторію. Про її нервовий зрив, про те, що після лікарні збирається покинути театр. От він і напосівся. Вікторія — Мих-Михова «хрещениця», він вів її ще з театрального училища.

Левко теж затявся: якщо піде Гала — піде і він. Але Гала і не збиралася йти. Терпляче переносила вибухи імпульсивного Мих-Миха — ні слова, тільки зблідне як стіна і губки закусить до крові. А поверталася з театру в його «малосімейку» — і знову за роль. Він вчив її перевтілюватися, входити в образ, пластично рухатися, проникливо говорити, передавати почуття. Вражений її терпінням і затятістю, вперто, захоплено і закохано, як Пігмаліон Галатею, ліпив з неї актрису, вдихав у неї вогонь. І сам все більше палахкотів.

Чи то він виявився справді таким добрим учителем, а чи вона — зразковою ученицею. Але зрештою навіть грізний і непоступливий Мих-Мих змінив гнів на милість:

— Я ж казав, успіх — це п’ять відсотків таланту і дев’яносто п’ять — наполегливої праці. Працюй, Галю.

Він вперто не називав її Галою.

За кілька місяців молода дружина Левка Терена мала вже головну роль у драмі за п’єсою місцевого автора, за рік зіграла Мотрю у «Мазепі». А ще за два місяці…

Цього кругленького шанувальника театру вони між собою називали не інакше як «мнясокомбінат». Він завжди сидів на першому від проходу правому місці у четвертому ряду, призначеному зазвичай для місцевих вершків. Як цей чоловік піднявся на бізнесовий Еверест — залишалося загадкою з кількома невідомими. Подейкували, що у бурхливі роки рекетирства і перерозподілу майна він був підставною особою у якогось провладного скоробагатька, який зареєстрував на нього одне зі своїх м’ясопереробних підприємств і сплачував йому за цю комерційну таємницю відсотки. Не вельми переобтяжений клопотами, фіктивний підприємець полюбляв тоді ходити на всілякі конкурси краси та попсові концерти, де неодмінно засвічувався як спонсор — «від імені мнясокомбінату».

Спонсорство було невелике — з десяток-другий квитків, куплених то для пенсіонерів, то для студентів, то для школи-інтернату. Зате фейс «мнясокомбіната» засвічувався поруч із «зірками», а ім’я засідало в головах глядачів. До того ж він з якоюсь маніакальною впертістю увіковічнював себе на фотографіях з відомими людьми. Згодом ті фотографії з’являлися в усіх місцевих газетах — разом із його особистими привітаннями до всіляких свят, а також поруч з текстами передвиборчих обіцянок.

Потім від справжнього власника м’ясокомбінату в місті і слід прохолов. А фіктивний почав розширювати володіння і виходити на перші ролі: купив диплом про вищу освіту, чим любив похвалитися і