Маґнат - Галина Василівна Москалець

Жінка захихотіла, а Павлусь шепнув:

— Пане, ходімо звідси!

Та я не міг просто так піти, бо був без чобіт.

— Ганько, небіжчики з гробу не встають. То чужий пан, хай йде собі з Богом.

— А де ти видиш Бога? Він з малим пахолком прийшов.

Жінка враз заповнила усю хижку і мені здалося, що зараз струхлявіле дерево посунеться і ми усі скотимося на дно яру.

— Слухай, молодице, — мовив я лагідно. — Я — не Гербурт, а приїжджий шляхтич, йду помолитися в монастир. Дай своєму чоловіку напитися.

Думав я, що вона покладе чоботи і я їх вхоплю. Але молодиця з гострою тріскою в руці приступила до мене й прошипіла:

— Не бреши. Я виджу, що ти Гербурт, пізнаю не лише по одежі, а й по лиці.

Павлусь притулився до мене і дрібно тремтів. Ще треба буде дитині переляк відливати.

— Ганю, відійди від пана. Дай води!

— Я сам дам воду.

Я встав і пішов до діжки, в якій тримають воду, що стояла коло дверей. І закашлявся від диму. Очі засльозились, я витер їх рукавом. Коли зазирнув у діжку, то мені здалось, що вона не має дна. Десь глибоко у чорній пустці щось подавало звуки, схожі на стогін і плач. Я відсахнувся і вдарився головою об сволок, і від цього прийшов до тями. Шапка злетіла і впала на долівку, покриту гнилою соломою та сміттям. Павлусь підскочив, схопив шапку.

Жінка стояла обернута лицем до вікна, затягнутого дірявою веретою, крізь яку зазирало блакитне весняне небо. Все ще тримаючись рукою за голову, я підійшов до купи лахміття.

— Води нема!

— На припічку горня.

Павлусь приніс надщерблене горня з чимось темним, певно, відваром із зілля. Я вклав горня в руку недужого, притримуючи, поки той пив.

— Пане, не бійтеся. Вона тепер буде довго стояти, поки не наговориться.

— З ким?

— З дітьми, — і по щоці чоловіка покотилась сльоза, а в горлі заклекотіло, що він не міг слова далі мовити.

Павлусь допоміг мені взутися в не зовсім чисті чоботи, я накинув делію, поклав на стіл жменю дрібних, і ми вийшли з хати. Я чомусь чекав, що за нашими плечима впаде хатина, де живе лихо. Але було тихо, тільки десь в лісі цінькала синичка. Я знав, що у мене не вистачить снаги зайти ще раз в цю хатину, проте можна буде прислати якусь поміч бідним людям, що не живуть, а мучаться. Сподіваюсь, се не триватиме вічно.

Із глибочезного, як прірва, яру тягнуло гострим духом смерті, в якому я відчув і запах застояного туману, гнилої води і теплого прілого листя. Дерева, що тримали схил, вже струхлявіли, провікувавши без сонця. Внизу, в околицях Добромиля, я бачив, як ненаситна ріка кусала своїми гострими зубами цілі нивки. Хто поверне землицю бідному хлопові? До якої канцелярії він мусить звертатися, в який суд скаржитися? Та ж церкви у Ділі були канцелярією, де люди, людиська і нелюди позивалися, і часом я чув, а часом навіть бачив, як два прохання, дві супліки стрічались, наче два птахи у польоті, й гинули обоє. До моєї одежі з чужого плеча вже стільки поналипало чужих і моїх гріхів, що я мусив урешті скинути бодай трохи, щоб облегшити душу, бо будуть ще гріхи інші.

— Пане, — раптом забіг наперед Павлусь. Я й забув, що дитина перестрашилась причинної жінки, отже, вчинив ще один гріх.

— Що таке?

— А де діти тієї жінки?

— Не знаю, певно, на небі, — перехрестився я. — Прийдемо помолимось за сю нещасну родину, чуєш?

Малий аж зітхнув. Не такий малий вже, десять літ минуло, знає, що таке бути «на небі». Не спитав нічого, але крок у нього став веселіший. Яри скінчились, і повітря стало легшим, солодким. Ми були вже майже на верховині. Дорога стала просторішою й рівнішою, бо під сподом мала суцільний камінь. Стало видно дзвіничку монастиря, а сам монастир тулився до вершка гори, скрай лісу. Повіяв легкий вітерець, сонце освітило жовті квітки мати-й-мачухи, нарешті я почув правдиву весну. Прийшла весна, а з нею моя воля. Широкий плаский верх відкривав переді мною інші гори, яких я не бачив у самому Добромилі. Звідти добре було видно вежі та мури Низького замку, а Високий, Гербуртова твердиня, ховався за іншою горою. Де ж мій хрест? Ніс я його, ніс, а він ураз десь дівся. Наче лишив я його підпирати ту хатину над яром, а сам пішов далі. Дивне щось крутилось в голові про хресну дорогу без Голгофи в кінці. Та хіба таке може бути? Певно, мені памороки забило в тій курній хаті. Там жінка могла говорити все, що хотіла і з ким хотіла. Могла богохулити навіть. Чоловік був у її владі, могла би навіть його убити, якби хотіла, могла не давати ні їсти, ні пити. І се називалось — родина? Та хай Господь милує від такого. Діти попадали в яр, порозбивали собі голівоньки об гострі пеньки. Спершу одне, а потім друге, зіп’ялись на ноги, подибали до краю урвиська. Там коло хати навіть тину нема, відійдеш два кроки і перед тобою провалля. Хто пильнує дітей? Хіба пани. Бідний не має коли пестити дітей, бо пильнує праці. (АК: У полемічних виступах часів Рокошу Ян Щасний Гербурт створив надзвичайно експресивний і поетичний образ матері, яка розгубила своїх діток, а відтак ходить і кличе їх, плаче за ними. Тільки через сто років Іван Мазепа напише своє знамените «Ой горе-горе чаєчці небозі». Можливо, його пісня була навіяна поетикою Рокошу Зебжидовського.)

На небі діялось те саме, що у мене в душі. Наплине хмара — світ потемніє, смутні думки вертаються. А відслонить сонечко — тепло й погідно і рослині, і пташині, й чоловік перестає враз журитися. І небо таке глибоке й велике на горі, що здається, вночі зірки з нього можна, як вишні, зривати. Тому монастир добре на горі ставити, а церкву на горбку. А де нема горбка, там церкву тягнуть догори шатром.

Сей останній відтинок дороги міг бути для мене, грішного, найтяжчим, але я не ніс хреста. Я почував себе так, ніби покидав край смутку, плачу і благань, що їх нікому вдоволити. Може, в сю світлу хвилю душа ясновельможного, чию одежу я доношував, вселилася в мене, потіснивши мою душу в куток, бо я й справді відчував у грудях тісноту, а