Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер

Я завжди асоціюватиму свого тата з білим голубом. Однак я не певний, чи вірю в наперед визначену долю. Гадаю, що й тато в це не вірив. Бо інакше навряд чи його аж так зацікавив би телескоп Габбла.

Згодом, по обіді, ми разом з Йорґеном та Міріам ласували булочками із шоколадною помадкою. У нас було ще дві булочки з мелісою. Їх ми віддали Йорґенові та Міріам. Я вважав, що ми перед ними в боргу.

Упродовж кількох днів після «булочного бенкету» я ще сидів за старим комп’ютером. Слід було визначитися з відповіддю на складне татове запитання. Я встановив собі так званий deadline на завтрашній день. Поки що ніхто не одержав ще дозволу прочитати татового листа. Але завтра прийдуть на недільний обід дідусь з бабусею. Отоді й вичерпається час.

Останніми днями я тільки й думав про нелегкий вибір, який стояв переді мною. Татового листа я перечитав чотири рази, щоразу думаючи: «Бідолашний, бідолашний мій татко!» Мені було до болю шкода, що його немає більше з нами. Але те, що він написав, стосувалося не лише його. Воно стосується людей в усьому світі: тих, що жили до нас; тих, що живуть тепер, і тих, що прийдуть після нас.

«Ми живемо на світі лише цей один-єдиний раз», — писав мій тато. Він часто повторював на сторінках свого послання, що ми прийшли у світ лише на коротку мить. Не можу з певністю сказати, що сприймаю життя у такий самий спосіб, як він. Я прожив п’ятнадцять років, але ці роки аж ніяк не видалися мені «короткою миттю».

Та все ж гадаю, я збагнув, що тато мав на увазі. Життя коротке для тих, хто насправді зумів усвідомити, що увесь світ коли-небудь перестане існувати. Не всім людям таке до снаги. Не кожен спроможний усвідомити, що означає умерти, зникнути навіки. Надто багато чинників стримує таке усвідомлення — година за годиною, хвилина за хвилиною…

Уяви, що стоїш на порозі цієї казки багато мільярдів років тому, коли вона тільки починалася. Ти можеш вибирати, чи захочеш коли-небудь у майбутньому народитися й жити на цій планеті, чи ні. Тобі невідомо, коли це станеться і скільки пробудеш на цьому світі, у кожному разі термін відведено невеликий. Але знай: якщо обереш життя і прийдеш на світ, коли назріє час, чи, як ми кажемо, коли прийде твій час, то так само прийде твій час і покинути його.

Я ніяк не можу зважитися на вибір. Але потроху погоджуюсь з татом. Можливо, я би й відмовився від появи на світ. Мить мого перебування на світі нікчемно крихітна порівняно з вічністю до мого народження і після моєї смерті.

Якби мені запропонували скуштувати щось неймовірно смачне, я, можливо, й не захотів би того спробувати, знаючи, що запропоновані ласощі важать заледве міліграм.

Я успадкував по татові глибоку скорботу, скорботу за тим, що колись настане день, коли мені доведеться розпрощатися із життям. Я навчився думати про «вечори, як оцей, коли мене позбавлено права на життя». Та я успадкував й інше: відчуття кожної миті життя в його фантастичній багатогранності. Улітку проведу ґрунтовне дослідження про джмелів. (Я маю секундоміра. За його допомогою можна точно виміряти швидкість польоту джмеля. І треба зважити його…) Нічого не мав би проти й сафарі в африканській пустелі. А ще я навчився дивитися на небо і захоплюватися зорями, які мерехтять у Всесвіті на відстані мільярдів світлових років від нас. Це я спостиг, коли мені й чотирьох років не виповнилося.

Та я не зумію почати звідси. Доведеться знайти інший підхід і, можливо, зробити власний вибір.

Якби за історією про Помаранчеву дівчинку було знято фільм, а я сидячи в глибині глядацької зали, дивився той фільм і добре знав, що ніколи не народжуся для життя на цій планеті, бо Ян Улав та Помаранчева дівчинка ніколи не знайдуть одне одного, то захотів би спинити їх окликом, усією душею сподіваючись, що вони не розминуться. Серце, напевно, вискакувало б мені з грудей. Я потерпав би від страху, що хтось з них може виявитися фанатичним атеїстом і не піти на Службу Божу до Катедри. Хтозна, чи не заридав би я гірко, побачивши, як на Плаза де ла Альянза з’являється Помаранчева дівчинка в супроводі данця! А коли б Вероніка та Ян Улав стали врешті закоханою парою, я понад усе на світі боявся би найменшого вияву непорозуміння між ними. Бо, як на мене, звичайна сварка, дуже швидко може розростися до космічних розмірів.

Світе! Я міг би ніколи не з’явитися тут! Не стати свідком Великої Містерії.

Всесвіте! Я міг би ніколи не побачити мерехтливого зоряного неба!

Сонце! Я міг би ніколи не ступити ногою на теплі скелі біля Тьонсберґа. Не зазнати розкішного відчуття, коли пірнаєш зі скелі в море.

Тепер я це розумію. Враз осягнув послідовність усього. Щойно тепер я збагнув душею і тілом, що означає — не бути. У ямці неприємно засмоктало. Мені стає млосно. А ще я серджуся.

Я лютую від усвідомлення, що одного дня мене не стане — я зникну, до того ж, не на тиждень чи два, чи чотири, і навіть не на чотири століття, а навіки.

Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт: «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук…

Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.

Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.

Гоп — і нема мене!

Я лютий, такий лютий, що ось-ось виблюю від люті. Бо заглянув у вічі дияволові. Та я не дозволю йому залишити останнє слово за собою. Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не встигло заволодіти мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й Вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.

Я знаю, що існує Зло, бо чув