Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер
— Ти ж розумієш, як мені цікаво, — сказала вона. — І навіть трохи лячно. Я майже боюся читати його послання.
Я сказав, що тато, по суті, написав великого любовного листа, а мама, ясна річ, зрозуміла, ніби йшлося в ньому про любов до мене. Чогось іншого вона собі й уявити не могла… Я пояснив мамі, що тато написав любовного листа їй, Помаранчевій дівчинці.
— Я був татовим найліпшим другом. А ти — коханою. Це цілком різні речі.
Мама довго мовчки сиділа на ліжку. Вона ще була молодою. Прочитавши татову розповідь про Помаранчеву дівчинку, я побачив, яка вона гарна. Мама й справді трохи скидалася на вивірку. Але тепер вона більше нагадувала пташеня-підлітка з тремким дзьобиком.
— Хто мій тато? — запитав я.
Мама здригнулася. Вона ж не знала до пуття, що я за багато годин вичитав із татового листа.
— Ян Улав, звичайно.
— Але хто він? Яким він був?
— О…
На її устах з’явилася ледь помітна усмішка Мони Лізи. Вона глянула на мене майже затуманеним поглядом. Тепер і я помітив те, що не раз згадував мій тато. Побачив, яка вона зосереджена, як немов у танку тріпочуть зіниці її карих очей.
— Він був дуже, дуже добрим… направду, надзвичайною людиною, — озвалася мама. — Великим мрійником, я б навіть сказала, фантазером… раз у раз повторював, що життя — це казка, і я гадаю, що він справді мав оте… майже магічне відчуття життя. А ще тато був невиправним романтиком… але ми обоє такими були. Потім він несподівано занедужав. Не буду приховувати — свою смерть він зустрів із безмежним туском. На це боляче було дивитись, страшенно боляче. Він любив мене… і тебе, звичайно. О, тебе він просто обожнював! Він розпачав, що мусить нас покинути. Та вже не мав сили опиратися хворобі, яка жорстоко, брутально забирала його в нас. Тато ніколи не змирився зі своєю долею, ніколи… до останнього подиху. Тому й порожнеча після його відходу була такою страхітливою… Не можу дібрати слова…
— Я не кваплюся.
— Він, як то кажуть, витав понад хмарами… Ось, що я хотіла сказати.
Тепер вже я усміхнувся.
— А ще тато був щирим. До того ж, достатньо самокритичним. Не бракувало йому й самоіронії. Не всім людям властиві такі риси.
Мама звела на мене розгублений погляд.
— Можливо… А тобі звідки про це знати?
Я показав на стос аркушів.
— Тобі доведеться прочитати ось це. Тоді й зрозумієш, що я маю на увазі.
Помаранчевій дівчинці знову набігли на очі сльози. Однак ми не могли сидіти в моїй кімнаті й хлипати. Що подумає Йорґен? Я йому не заздрив.
— Нам час повертатись до всіх, — мовив я.
На порозі вітальні я відчув себе на багато років старшим, ніж ще кілька годин тому, коли зачинився у своїй кімнаті й узявся до читання татового послання. Я наче подорослішав і анітрохи не знітився під уважними зацікавленими поглядами родини.
Великий обідній стіл накрили для холодної вечері: курча, шинка, вальдорфський салат із селери, яблук, ананасів та горіхів з помаранчевими дольками, а ще велика миска зеленої салати. Усі п’ятеро сіли до столу, я — на чільному місці.
Часто, як у нас бувають гості, мама каже: «А тепер хтось має взяти справу в свої руки». У мене було відчуття, що головну роль за столом нині відведено мені — бабуся, дідусь, Йорґен та мама не зводили з мене очей. І я «взяв справу в свої руки».
Коли усі порозсідалися, я обвів свою родину поглядом і сказав:
— Я прочитав листа, якого тато написав до мене перед самою своєю смертю. Розумію, як вам кортить дізнатись, про що мовиться в тому листі…
У кімнаті запала глибока тиша. Що я скажу? Як поведу розмову далі?
— Отже, цей лист адресований мені. Але ж ми всі любили мого тата. І ось я маю для вас дві новини: погану і гарну. Почну з гарної. Дозволяю усім присутнім прочитати татове послання. Йорґенові — теж. Погана новина — це станеться не нині.
Бабуся сиділа в схвильованому напруженні, схилившись над столом. Її обличчям промайнула тінь розчарування. Ця тінь послужила мені доказом, що вона не читала листа свого сина ні тепер, ані одинадцять років тому. Лист справді пролежав усі ці роки в старому автомобілику.
— Я хочу, щоб татове послання відстоялось, перш ніж усі почнуть обговорювати його. А ще мені потрібен час, щоб визначитись з відповіддю на одне його дуже важливе запитання, і знайти спосіб, як це зробити.
Усі беззаперечно погодилися на мої умови. Ніхто й не намагався випитувати, про що ж писав мій тато. Йорґен навіть підвівся з-за столу, підійшов і, дружньо поплескавши мене по плечі, мовив:
— Розумне рішення, Ґеорґу. Й справді потрібний час, щоб все відстоялося.
— Скоро північ, — озвався я. — Гадаю, настав час вкладатися до сну.
Я сам відчув, як урочисто і по-дорослому прозвучали мої слова. Я враз подорослішав.
Але тієї ночі очей не зімкнув. Ще довго по тому, як у будинку все стихло, я лежав без сну і дивився через вікно в білу зиму. Сніжениця давно ущухла.
Посеред ночі я встав, одягнув пухову куртку, шапку, шалик і рукавиці й через засклену веранду вийшов на терасу. Згорнув із залізної лавки сніг і сів. Вимкнув зовнішнє освітлення.
Я дивився на мерехтливе зоряне небо й намагався повернутися у той стан душі, коли сидів на колінах у свого тата. Я начебто пригадував його міцні обійми. Здавалося, він притискає мене до себе, боячись, щоб я не випав із космічного корабля. І раптом цей високий чоловік з басовитим голосом заплакав.
Я спробував замислитися над важливим татовим запитанням, але ніяк не міг визначитися з відповіддю. Уперше в житті я по-справжньому усвідомив, що колись і для мене настане час покинути цей світ. Думка про це була жахкою. Нестерпною. Мій тато змусив мене замислитися. І добре зробив. Людина мусить володіти реальністю. Це те ж саме, що володіти інформацією, скільки в тебе грошей на рахунку в банку. А ще тішила думка, що мені лише п’ятнадцять років.
Та, може, попри все, ліпше було би ніколи не народжуватись, бо мені вже тепер ставало до запаморочення страшно, що колись доведеться назавжди попрощатись зі світом. Однак я постановив собі послухатись татової поради і не квапитись з відповіддю на таке непросте запитання.
Я задер голову й задивився на небесні світила — зорі та планети. Спробував уявити себе на борту космічного корабля. Кілька разів перед
