Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер
За якийсь час почув, як скрипнули двері, на терасу вийшла мама. Надворі світало.
— То ти? — запитала вона. Ніби й так не видно, що то я.
— Не міг заснути, — тільки й відказав я.
— Я також.
Я глянув на маму:
— Одягнися тепліше і посидь зі мною.
Мама зникла в будинку і скоренько повернулася. На ній було чорне зимове пальто, яке я пам’ятаю, відколи живу. Але певності, що це те саме пальто, у якому вона колись приходила на Службу Божу до Катедри, я не мав. Коли мама сіла на лавку поруч зі мною, я сказав:
— Бракує лишень великої срібної шпильки у волоссі…
Мама мимоволі затулила долонею уста.
— Він писав про шпильку?
Замість відповіді я показав на велику зорю-планету, яка саме сходила на східному прузі неба. Це однозначно була планета, бо не мерехтіла, як інші зірки, і я на дев’ятдесят відсотків був певний, що то Венера.
— Бачиш он ту планету вгорі? — мовив я. — Це — Венера, а ще її називають Ранішньою зорею. Щоразу дивлячись на неї, тато думав про тебе.
Коли людина потрапляє в полон щемких споминів, їй хочеться поговорити або ж навпаки — помовчати. Мама обрала мовчанку.
За якийсь час я озвався знову:
— На цій лавочці я просидів з татом усю ніч перед тим, як його поклали до лікарні. Про це та інше довідаєшся з його листа. А тепер тут сидимо ми з тобою.
— Ґеорґу, — озвалася мама. — Я дуже прагну прочитати листа та водночас дуже цього боюся. Мені хотілось би, щоб на той час ти був удома. Обіцяєш?
Я пообіцяв. Вважав, що для мами й справді важливо, аби я був десь поряд, коли вона візьме до рук татове послання. Не годиться Йорґенові утішати Помаранчеву дівчинку, коли вона читатиме листа від Яна Улава. Але йому теж буде дозволено прочитати, чом би й ні. Так легко не відбудеться…
— Отієї ночі тато розповів мені, що змушений покинути нас, — вів я далі.
Мама різко обернулася до мене.
— Ґеорґу!.. Я не знаю, чи знайду в собі сили розмовляти про тата тепер. І ти мусиш зважати на це. Розумієш, що ятриш давню рану? Чи не розумієш?
Вона мало не сердилася. Та ні, вона таки розсердилась.
— Чому ж, — відповів я. — Розумію…
Ми довго сиділи, не зронивши і слова. Може, й годину. Я був вражений — мама завжди скаржилася, що мерзне.
Час до часу я показував їй якісь нові з’яви на небі, та зорі поступово втрачали свій полиск, доки зрештою зовсім зникли нарозвидні.
Перш ніж повернутися до денних справ, я тицьнув рукою в небо і сказав:
— Там, високо вгорі, витає велике око. Важить воно понад одинадцять тонн, завбільшки, як локомотив, і рухається за допомогою двох широко розпростертих крил.
Я помітив, як мама здригнулася — про що це я торочу?
Я не мав наміру лякати маму розповідями про примар, а тому поквапився її заспокоїти:
— Мова йде про телескоп Габбла — Космічне Око.
Вона усміхнулася типовою материнською усмішкою, простягнула до мене руку, намагаючись погладити мене по голові. Та я зумів вивернутися. Мама ще вважала мене малою дитиною. А може, подумала, що мені не йде з голови шкільний реферат.
— Коли-небудь ми таки довідаємося, що усе це таке, — сказав я.
Того дня мені дозволили прогуляти школу. На думку бабусі, треба лише повідомити вчителя і пояснити йому все, як є. Тобто розповісти, що я одержав листа від тата, який помер одинадцять років тому. У таких ситуаціях треба взяти тайм-аут, додала бабуся.
«У таких ситуаціях…» — подумав я собі. Не думаю, що одержувати листи від своїх покійних батьків така вже й буденна справа.
Обставини змушували бабусю і дідуся повернутись до Тьонсберґа, так і не прочитавши татового послання. Я пообіцяв їм дати рукопис щонайпізніше наступного тижня. Бабуся трохи нахнюпилася, що доведеться чекати так довго. То ж вона знайшла листа і вона наполягла на приїзді до Осло. Однак дідусь нагадав їй слова Йорґена.
Йорґенові того дня треба було від самого ранку бути на роботі — я бачив його лише мигцем, а ми з мамою залишились вдома. Перед обідом я заснув на нашій жовтій канапі, бо ж усю ніч не склепив очей. А коли прокинувся, влаштував невеличкий «переворот» на горищі.
Попросив маму розшукати усі свої картини «севільського» періоду. На щастя, вона їх не повикидала, хоча знову зауважила, що «вони — вчорашній день». Сказала це, переставляючи давній портрет тата, мальований з пам’яті. Ніхто з нас і словом не прокоментував картини, але побачивши татове зображення, я мимоволі здригнувся. Такого іскристого погляду блакитних очей мені ще не доводилось бачити на жодній картині. Подумалось, що до блакитної фарби додано багато кобальту. А ще я подумав, що ці очі бачили таке, чого не бачила жодна людина у світі.
— Але ж тато не є вчорашнім днем, — мої слова прозвучали не запитанням, а радше як ствердження.
Я змусив маму повісити стару картину з помаранчевими деревами в передпокої, де вона висіла раніше. Ми удвох зняли зі стіни теперішню картину, а замість неї повісили «Помаранчеві дерева» — на те саме місце, де вона висіла в ті часи, коли тато сидів за комп’ютером, пишучи мені листа, і змушений був пильнувати кожний свій крок, аби не поруйнувати розкладеної на підлозі іграшкової залізниці. То відбувалося в іншому часовому вимірі, ніж нинішній.
Як на мене, картина з помаранчевими деревами ідеально вписувалася в інтер’єр і милувала око. Йорґенові доведеться змиритись з таким незначним поверненням до минулого. Я так і сказав.
На горищі ми знайшли іграшкову залізницю у великій картонній пачці. І старий комп’ютер. Я переніс його до передпокою, приєднав монітор, увімкнув у мережу і спробував доступитись до текстових програм. То була стала програма dos з редактором Word Perfect. Батько одного хлопця з мого класу ще й понині користується таким музейним експонатом, і я не раз працював з ним.
Однак, щоб відкрити доступ до документів, програма на татовому комп’ютері вимагала введення пароля з дев’яти літер. Власне, цей пароль нікому не вдалось розгадати одинадцять років тому.
Доки я вовтузився з комп’ютером, мама стояла в мене за спиною. Мама розповіла, що вони намарно перепробували все можливе: різні слова та числа, скажімо, дати народжень, автомобільні номери та номери особистих ідентифікаційних кодів.
Я ж мав підозру, що моїм родичам забракло елементарної фантазії, і набрав слово з дев’яти літер:
