Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц

якої заповідались і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, неспокійний вітер ішов блискучими рядами тих марок, задекорованою вулицею прапорів і гербів, енергійно розгортаючи емблеми та вимпели, здійняті хвилею в тиші із забитим подихом, в тіні хмар, що загрозливо виростала над обрієм. Потім на порожній вулиці раптово з’явилися перші герольди в урочистих строях, з червоними пов’язками на раменах, лискучі від поту, безпорадні, переповнені почуттям обов’язку та самовідданістю. Вони подавали мовчазні знаки, глибоко зворушені й урочисто-поважні, а вулиця вже тьмянішала від демонстрації, що наближалася, з усіх провулків насувало тисячоноге човгання колон. Це була велетенська маніфестація країн, універсальний першотравень, монстр-парад світів. Світ маніфестував тисячею немов до присяги піднесених рук, прапорів і штандарів, стверджував тисячею голосів, що не на боці Франца Йосифа І, а когось, хто значно, значно більший. Над усім хвилювався яскраво-червоний, замалим не рожевий, колір, невимовний, визвольний колір ентузіазму. Із Сан-Домінго, Сан-Сальвадора та Флориди надходили задихані і темпераментні делегації, всі в убраннях малинової барви, і віталися черешневої барви котелками, з-під яких по двоє-троє вилітали галасливі щиглики. Лискучий вітер радісно вигострював на льоту спалахи труб, м’яко і безсило обтріпував обриси інструментів, що на всіх поворотах ронили тихі пучки електричних іскор. Незважаючи на з’юрмлення й багатотисячну ходу, все дотримувалося порядку, велетенське рев’ю розгорталося за планом і в тиші. Бували моменти, в які прапори, що гарячими ґвалтовними хвилями спадали з балконів і звивались у розрідженому повітрі амарантовими згортками, ґвалтовним і тихим трепетом, намарним злетом ентузіазму, раптом завмирали мов за командою — й уся вулиця ставала червоною, яскравою, повного мовчазної тривоги, в той час як у потьмянілій далині уважно відраховувалися глухі салюти канонади, всі сорок дев’ять детонацій у сутінковому повітрі.

Потім обрій раптово хмуриться, ніби перед весняною бурею, лиш яскраво блищать інструменти оркестрів, і в тиші стають чутними гуркотіння стемнілого неба, шум далеких просторів, а в цей час від поблизьких садів напливає густими порціями запах черемхи — й беззахисно вибухає, розноситься і невимовно навсібіч розпросторюється.

XIII

Аж певного дня наприкінці квітня передполудень був сірий і теплий, люди йшли, втупившись у землю перед собою, завше у той квадратний метр вологої землі попереду, й навіть не відчували, що збоку від них — дерева парку, чорні розгалужені силуети, які в різних місцях репають солодкими роз’ятреними ранами.

Заплутане в чорних і галузястих сітях дерев сіре й задушливе небо навалилося людям на карк — вихрувато скуйовджене, неоковирно-важке й величезне, мов перина. Люди вибиралися з-під нього на руках і ногах, ніби хрущі в отій теплій вологості, чуйними ріжками обмацуючи солодку глину. Світ лежав глухий, розповивався і ріс десь угорі, десь позаду і внизу — блаженно немічний — і плинув. Часом він сповільнювався, щось туманно нагадував, розгалужувався деревами, щепив їх густою лискучою сіткою пташиного граю, накинутою на той сірий день, і йшов углиб, у підземне плазування коренів, у сліпе пульсування черв’яків та гусениць, у глухі темноти чорнозему та глини.

А під цим незграбним огромом сиділи навпочіпки люди — оглушені, без думки в голові, з головами в долонях, висли і горбилися на паркових лавках із клаптем газети на колінах, із текстом, який витік у велику й сіру бездумність отого дня, неоковирно зависали в іще вчорашній позі й безтямно слинилися.

Може, їх приглушували ті густі пташині тріскачки, ті невтомні макові голівки, що ненастанно сипали сірий шріт, затьмивши ним повітря. От вони й ходили, оспалі, під тим олов’яним градом і розмовляли жестами або зневірено мовчали.

Але коли близько одинадцятої ранку десь, у якомусь пункті простору, крізь велике й набухле тіло хмар проклюнулося блідим паростком сонце, то раптом у гіллястих кошах дерев густо засвітилися всі бруньки, і сіра вуаль пташиного цвіркотіння поволі, золотистою сіткою, відокремилася від обличчя дня, що розплющив очі. І то була весна.

Тоді зненацька, за одну мить, ще хвилину тому порожня алея парку засіюється людьми, що поспішають у різних напрямках, — так, ніби вона, алея, насправді є вузлом усіх вулиць міста, що зацвітає жіночими вбраннями. Одні з цих прудконогих і зграбних дівчат квапляться на роботу, до крамниць і контор, інші — на побачення, але протягом кількох хвилин, переходячи ажурний кошик алеї, що дихає вільготою квітникарні, скроплений пташиними трелями, вони вже належать до цієї алеї та цієї пори, стають, самі не відаючи, статистками цієї сцени в театрі весни, ніби народжені на цьому хіднику разом із тонкими тінями гілок і листків, що на очах вистрелюють із бруньок на тьмяно-золотому тлі зволоженого гравію, і пробігають парою золотих, гарячих та коштовних пульсів, а потім нагло збліднуть і вкриються тінню, всякнуть у пісок, мов ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде в задуму хмар.

Але на одну хвилину вони заполонили алею своїм свіжим поспіхом, і з шелестіння їхньої білизни, здається, сочиться той безіменний алейний запах. Ох, ці продувні і крохмально-свіжі блузки, винесені на прогулянку під ажурну тінь весняного коридору, блузки з мокрими плямами у підпахвах, блузки, що висохнуть під фіалковими віяннями далини! Ох, ці молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги в нових, із рипучого шовку панчішках, під якими сховано червонясті плямки та прищики — здорові, весняні виприски гарячої крові! Ох, увесь цей парк, такий безсоромно прищавий, аж усі дерева розсипаються бруньками прищів, які репають у цвіркотінні!

Потім алея знову порожніє, а втоптаною доріжкою тихо перевалюється дротяними шпицями в колесах дитячий візок на тоненьких ресорах. У малому лакованому човнику, занурене у грядку високих накрохмалених мереживних обгорток, спить, ніби в букеті, щось іще від них тендітніше. Дівчина, що неквапом підштовхує візок перед собою, часом над ним нахиляється, перехиляє той розбуялий, заквітлий білою свіжістю кошик на задні колеса, квилячи осями обручів, і пестливо роздмухує весь мереживний букет аж до солодко приспаного ядра, сном якого, ніби казка, мандрує — поки візок перетинає смуги тіні — плинне чергування хмарин і просвітів.

Потім, уже в полудень, той брунькуватий вертоград усе ще сплітається зі світлом і тінню, а крізь витончені отвори в тій сітці безконечно сиплеться пташине цвіркотіння — з гілки на гілку перлисто сиплеться крізь дротяну клітку дня, однак жінки, що проходять краєчком хідника, уже втомлені, їхнє волосся ослабло від міґреней, а лиця загнані весною. Після цього алея цілком порожніє, а пополудневою тишею поволі заволодіває запах ресторації з паркового павільйону.

XIV

Щодня о тій самій годині Б’янка зі своєю гувернанткою проходить парковою алеєю. Що мені про неї сказати, як описати її? Я знаю лиш те,