Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

І пішли дні за днями. Серед людей жила Наталя в самотині. Жила? Ні, вона не жила. Вона слухалася дзвоника. Дзвоник будив її – вона вставала, кликав снідати – вона йшла, велів учитися – вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати – вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, наука – все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волі – він усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибігати на волю і ввесь день робити, що хочеться: бігати, сміятися, борюкатися[172], плюскатися в чистих хвилях оточеної зеленими очеретами річки. Ото життя! А тут нема життя, бо він одняв волю.

Їй стало здаватися, що він живий і що навіть начальниця слухається його й через те вона така завсігди однакова… Її, Наталю, дзвоник знає і вмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити. Вона, звісно, знала, що це не так, але не могла збутися тієї думки. І вона зненавиділа його.

Вона зненавиділа його всією своєю душею, всім своїм серцем, всіма своїми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж він міцний і високо висить. Утекти від його? Не було куди.

Зненависть задавлена почала перемінятися на одчай. Ніколи Наталя не вирветься з тієї тюрми, не збудеться свого ворога. Хіба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть її відціля? Може, батько схоче назад її забрати? Може… багато ще дечого думало бідне дівчатко, але нічого того не робилося, і вона знала, що нічого й не зробиться. Безнадійність страшна обняла Наталю…

А життя йшло все одним ладом. Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волі, а з чужого наказу. Незрозуміла їй шкільна наука пригнітила їй мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, нічого не хоче сама розуміти й повинна робити одно тільки: питатися старших та їх слухатися. Коли хочеш ступнути, то спершу спитайся, а тоді вже ступни. Інші дівчата часто дурили начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже пригнічена в неї голова була.

Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. І вона жила дивним життям: життям без своєї волі, без надії. З покірним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що їй велено, не робила нічого, чого їй не наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася від усіх у садку й сиділа в гущавині сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом, щоб виплакатися, а тепер рідко коли плакала, а тільки сиділа й дивилася: як листя зелене коливається, як жучок лізе. Їй подобалося це: їй тоді було спокійно. Подругам і начальниці вона здавалася байдужою до всього, і дівчата вже продражнили її Сонною Середою – така вона була з погляду. Хоч вона спала мало: вночі більше лежала тихо, нерухомо і згадувала, як листя зелене коливалося, як жучок ліз… Іноді своє село згадувала… В душі маленькій, дитячій глибоко й далеко від людського ока ховався тяжкий біль… І ніколи не переставало боліти.

У дворі в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння[173] й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!..

– Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш, – сказали їй дівчата.

– То що? – спиталася Наталя.

– От дурна! То жити не будеш.

Вона знову хотіла сказати: то що? – та спинилася й не сказала.

Але другого дня, як нікого поблизу не було, вона знову підійшла до колодязя й почала зазирати в його. Її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, і вона аж уся затремтіла. Але дивна річ: з того дня, тільки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, і глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне?

З того часу думка про колодязь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шістнадцять разів на день нагадував їй про його. Як він дзвонив, їй здавалося, що він так і вимовляє: топись! топись! топись! Він зучив її до цієї думки, і ця думка запанувала над нею цілком.

От тільки що перехилятися через цямрину Олександра Петрівна гостро заборонила…

Але ж ця думка так її пече…

Вона мало не зовсім перестала спати за нею.

Запаморочена голова мало що стала розуміти до пуття. Вона не працювала, в їй цілком запанувало тільки дві речі: глибокий-глибокий колодязь і заборона перехилятися в його…

Одного разу Наталя обібрала такий час, що Олександра Петрівна сама була в своїй хаті. Вона підійшла до її дверей і постукала. Серце в неї замирало…

– Хто там? – озвалася Олександра Петрівна.

– Це я.

– Хто?

– Наталя.

– Чого тобі? Іди.

Вона ввійшла і стала біля порога. Олександра Петрівна сиділа за столом і щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вікна своїм профілем. Як і завсігди, воно було спокійне, без усміху.

Наталя стояла й дивилася на неї.

– Ну, дак чого ж тобі? – І начальниця повернула голову до Наталі і, з пером у руці, дожидалася, що та скаже.

– Олександро Петрівно, дозвольте мені втопитися в дворі в колодязі! – промовила несміливо дівчина.

– Що?!

– Дозвольте мені втопитися…

Олександра Петрівна встала, підійшла до неї ближче і глянула на неї.

– Ти хвора?

– Ні.

– Дак що ж ти кажеш?

– Я кажу… Я не хочу тут жити… Я хочу втопитися… Дозвольте мені…

– Не смій цього й думати! – аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула, щоб вона коли кричала). – Бач, що вигадала! Я тобі велю не думати про це ніколи! Чуєш?

– Чую…

– Я тобі забороняю це. Розумієш?

– Розумію.

– Іди!

Дівчина тихо повернулася й вийшла.

Слідком за нею вийшла й начальниця – наказати своїй помічниці, щоб та пильнувала нерозумну дівчину.

Того ж дня колодязь накрито віком[174] і те віко замкнено.

І того ж дня Наталя занедужала, і нездужала довго… хоч і встала-таки…

Сам собі пан

Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: «Для некурящих».

Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, – це знає