Славка - Галина Сергіївна Ткачук
Це вже були не іграшки. Білочка зготовила ведмедеві харч. Той пожер, сів поруч неї і мовчки обійняв важкою лапою.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Тлустий гість гордо підняв носа, нанюхав заничковану горілку, знайшов скляночки, налив собі і трошки — їй. Випили.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Малій білочці здалося, що між зорі шмигонув знову прекрасний звір із фіалковим лисячим хвостом.
Вона зітхнула.
* * *Але на ранок ведмедище нікуди не пішов, тільки лежав і розглядав білицю, як та порається в хаті, як миє горілчані скляночки і готує йому ж знову харч.
Але білка пішла на полювання.
Ведмідь не пішов.
І назавтра теж не пішов.
І наступного дня не пішов.
«Ти що, взяла-таки з ведмедцем шлюб?» — спитала в білки інша білка.
«Та ні!» — сказала іншій білці наша білка, але замислилась.
Ведмідь твердо засів у кублі.
«Ну і нехай», — подумала білка. — «Як не як, а захист».
Того вечора на столі вперше з’явився стільниковий мед.
Значить, ведмідь таки сходив на полювання.
Білка поїла трошки того меду, а тоді із липкими лапами та мордою пішла спати поруч ведмедя.
«А все-таки так воно якось певніше», — думалося їй. — «Бо що не кажи, а є якась певність».
А в цей час фіолетовий лукавий звір заліз крізь вікно, закривши на мить своєю постаттю зорі, і забрав собі добру частину солодкого меду.
Білка та ведмідь спали.
На ранок ведмідь зник.
«Навіть імені мого не спитав», — радісно подумала білка.
* * *Пройшов якийсь час.
«То де твій Миша?» — питали білку білки.
«А я шо знаю!» — радісно одказувала білкам білка.
Ішов червень.
Цього разу із дверима усе було гаразд.
У кублі, як водиться, знову лежав ведмідь.
«От і добре», — подумала білка.
Весь у крові.
Бо ведмеді ж їдять м’ясо.
«От і добре», — подумала білка.
Чиясь кров застигла згустками між кудлами його хутра, вся морда була вбрана в кров, смерділо сирим м’ясом.
Ведмідь дихав рівно.
«Значить, із ним усе добре», — подумала білка. — «От і добре».
І лягла спати у чиюсь кров.
На ранок ведмідь зник.
«А все-таки є якась певність», — подумала білка.
ВЕДМІДЬ ІЗ ГУББІО(народна оповідь)
Багато з вас чули про чудесне життя святого Франциска з Ассізі.
Про його братів-квіток, і його стигмати, і панну його Бідність.
Про вовка-людожера з Губбіо, котрий ішов за святим, як щеня.
Та люди розповідають цю історію дещо по-іншому.
Ніби насправді вона сталася зі святою Кларою, першою серед Бідних Панн, і стрівся їй не вовк, а ведмідь.
Наскільки нам відомо, подібної оповіді нема у житії святої.
Дехто навіть вважає, що це була зовсім інша свята.
Таким чином, оповідка, розміщена тут — суто фольклорна, тому і ім’я Клара вжито тут тільки як ім’я.
* * *Ведмідь знав ці місця.
Сьогодні сила була на його боці (зрештою, як і вчора, і третього дня). Це триватиме поки триватиме. І якщо його називають господарем Губбіо — це його слава. Здобута власними лапами і зубами, власною силою, власною волею і напругою. Заслужена тутешнім людом, котрий тепер потроху розумів, що є день і ніч, що є світ і кров, що марних речей нема, що всі речі — марні.
Старий і вже спокійний до чужої крові і до своєї ведмідь знову йшов до людей.
У першу мить зустрічі їх охоплював особливий, тьмяний жах, не притаманний жодній іншій тварині. Але навіть він більше не зачіпав ведмедя, не будив, як колись, іще одну, приховану велику тварину.
Ведмідь був надто старий і знав цей світ в собі і ззовні. Інакше не зміг би втримати його у свідомості і втримати тут, насправді, у своїй силі і славі.
Так, він чув про великого Господа, якому покірні Сонце і Місяць. Ведмідь відчував Його крізь промені…
…Від людського гурту відділилася постать і зробила крок назустріч. Звір залишався у спокої, але м’язи його чули кожну мить, коли можна було накинутися, притиснути людину до землі, роздерти.
Вона сказала слово.
Ведмідь не розбирався у людських словах, таких тихих, що вони, либонь, нічого ще не значили, ще тільки з’являлися у тонких голосах…
Але її мова не була схожою на співи мисливців.
Людина говорила.
Слова знову були тихі. Ведмедеві аж стало прикро за такі тихі слова, за такі…
Темне око звіра стежило за людиною. Її нечутна розмова і несподівані, випадкові рухи, її постать і тінь, були чимось, що…
Її тіло було немов тіло птахи чи тіло комахи, яке летить крізь повітря на особистому повітряному потоці, на тій таїні,
