Джерело - Айн Ренд
Це суттєво додавало Франкону дискомфорту. Подейкували, що операції Ґейла Вайненда з нерухомістю були масштабніші за його видавничу імперію. Це було перше замовлення Франкона, отримане від Вайненда, і він схопився за нього жадібно, обміркувавши всі можливості, що відкриються перед ним. Вони з Кітінґом зробили все, щоб спроектувати найпишніший з усіх палаців у стилі рококо для майбутніх відвідувачів, спроможних заплатити 25 доларів за добу проживання і таких, яким до смаку гіпсові квіти, мармурові купідони та відкриті кабінки ліфтів, оздоблені бронзовим мереживом. Страйк руйнував майбутні перспективи; це не була Франконова провина, але хтозна, кого обвинуватить Ґейл Вайненд і за що саме. Непередбачувані, неочікувані зміни Вайнендових симпатій знали всі, як і те, що лише кілька архітекторів, яких він наймав, отримували від нього наступну роботу.
Похмурий настрій Франкона призвів до того, що він почав несподівано присікуватися до абищиць, навіть до людини, яка завжди мала від цього імунітет — до Пітера Кітінґа. Кітінґ стенав плечима і повертався спиною у мовчазному виклику, а потім безцільно валандався кімнатами, без приводу визвіряючись на молодих креслярів. Він наштовхнувся на Луціуса Геєра у дверях і рикнув: «Дивися, куди йдеш!». Геєр лише вирячився на нього, спантеличено кліпаючи.
Робити в конторі не було чого, казати не було що, найкраще — уникати інших. Кітінґ вийшов завчасно і в холодних грудневих сутінках попростував додому. Удома він лаявся через насичений запах фарби від перегрітих батарей. Лаявся через протяги, коли мати відчиняла вікно. Він не міг знайти причини для неспокою, якщо не зважати на раптову бездіяльність, через яку він залишився сам. Він не зносив самотності.
Кітінґ підняв слухавку і зателефонував Кетрін Гейлсі. Звук її чистого голосу був наче заспокійливий порух руки, що торкалася його гарячого чола.
— Нічого важливого, люба, просто хотів дізнатися, чи ти будеш увечері вдома. Я думав, чи не заскочити після вечері.
— Звісно, Пітере, я буду вдома.
— Чудово. Може, о пів на дев'яту?
— Так… О Пітере, ти чув про дядька Еллсворта?
— Так, чорт забирай, я чув про твого дядька Еллсворта… Вибач, Кеті… Вибач мені, люба. Я не хотів бути брутальним, але я увесь день чую про твого дядька. Я знаю, це чудово і все таке, але, послухай, ми не говоритимемо про нього сьогодні ввечері.
— Ні, звісно, що ні. Я розумію. Чекатиму на тебе.
— Бувай, Кеті.
Він чув останні новини про Еллсворта Тухі. Але не хотів думати про них, бо вони повертали його до набридливої теми страйку. Півроку тому, на хвилі успіху «Проповіді в камені», Еллсворт Тухі погодився писати «Один маленький голос», щоденну колонку для Вайнендових газет. Колонка з'явилася у «Знамені», в рубриці мистецтвознавства, але розрослася у неформальну трибуну, з якої Еллсворт Тухі виносив вироки мистецтву, літературі, нью-йоркським ресторанам, міжнародним кризам і соціології — насамперед соціології. Колонка мала шалений успіх. Але страйк будівельників поставив Еллсворта Тухі у скрутне становище. Він не приховував своїх симпатій до страйкарів, але нічого не казав про це у своїй колонці, тому що у Вайнендових газетах жодна людина не могла висловлюватися, як їй заманеться — окрім самого Ґейла Вайненда. Та цього вечора мало відбутися масове зібрання прихильників страйку. Чимало відомих людей зголосилися виступити, і Еллсворт Тухі теж. Принаймні його ім'я було анонсоване.
Подія спричинила чимало припущень і суперечок про те, чи Тухі наважиться туди прийти. Кітінґ почув, як один кресляр бурхливо наполягав:
— Він пожертвує собою. Він із таких. Він єдина чесна людина в пресі.
— Він не зробить цього, — казав інший. — Ти хоч розумієш, що означає кинути виклик Вайнендові? Якщо Вайненд вирішить когось знищити, він це зробить, це ясно як білий день. Ніхто не знає, коли він це зробить або як він це зробить, але він це зробить, і ніхто нічого не доведе — якщо Вайненд має на когось зуб — то, вважай, уже пропаща людина.
Кітінґа ця суперечка не цікавила, а вся справа його дратувала.
Цього вечора він вечеряв у похмурій мовчанці, та коли місіс Кітінґ вимовила: «О, до речі…», намагаючись поговорити на добре знану йому тему, він визвірився:
— Ти не говоритимеш про Кетрін. Замовкни.
Місіс Кітінґ більше нічого не мовила і зосередилася на тому, щоб накласти йому в тарілку якнайбільше їжі.
Він узяв таксі до Ґрінвіч-Віллідж. Вилетів угору сходами. Рвучко подзвонив у двері. Чекав. Ніхто не відчиняв. Він стояв, притулившись до стіни, і довго дзвонив. Кетрін не могла нікуди піти, знаючи, що він прийде; вона просто не могла цього зробити. Не тямлячись із подиву, він спустився донизу сходами, вийшов на вулицю і подивився на вікна її помешкання. Вони не світилися.
Він стояв, дивлячись на вікна як на найбільших зрадників. Потім з'явилося хворобливе відчуття самотності, наче він був безхатченком у великому місті; на якусь мить він забув свою адресу, наче її не існувало. Згодом згадав про зібрання, велелюдне зібрання, на якому її дядько мав сьогодні публічно принести себе в жертву. Ось де вона, подумав він, чортова маленька дурепа! Він сказав уголос:
— До біса її!.. — І швидко покрокував у напрямку будівлі, де мало відбуватися зібрання.
Над квадратною проймою входу до зали мерехтіла самотня жарівка — маленька, біло-синя лампочка зловісно сяяла, занадто холодна і занадто яскрава. Її світло блимало у вуличній темряві, осяваючи тонку дощову цівку, що дзюркотіла з карниза над входом, нагадуючи блискучу голку скла, таку тонку і гладеньку, що Кітінґу пригадалися шалені історії про людей, проштрикнутих на смерть бурульками. Декілька цікавих нероб збайдужіло стовбичили під дощем біля входу, стояли кілька полісменів. Двері були прочинені. Тьмяно освітлений вестибюль був напханий людьми, які не змогли протиснутися до переповненої зали. Вони слухали гучномовець, встановлений там заради такої оказії. Біля дверей троє тьмяних тіней роздавали перехожим листівки. Одна з тіней виявилася сухотним, неголеним юнаком із довгою голою шиєю; друга — доглянутим молодиком у дорогому пальті з хутряним коміром; третьою була Кетрін Гейлсі.
Вона стояла під дощем, сутулячись, розслабивши від утоми живіт, із блискучим носом і сяйливими збудженими очима. Кітінґ зупинився, вирячившись на неї.
Вона автоматично простягнула руку з памфлетом, потім підвела очі й побачила його. Усміхнулася без жодного подиву і радісно вимовила:
— О Пітере! Як мило, що ти сюди прийшов!
— Кеті… — він затнувся. — Кеті, якого чорта…
— Але я мушу, Пітере, — в її голосі не
