Постріл із глибин - Ерік Ларсон
А ще додав: «Якщо ввечері дощитиме, може, Ви б завітали, щоб почитати? А якщо не дощитиме, то, може, приїздіть на ще одне коло?» Під «колом» він мав на увазі прогулянку на авто «Pierce-Arrow» Білого дому.
Вона м’яко відмовила на це запрошення, бо вже пообіцяла провести вечір із матір’ю, але подякувала за щирість, яка «наповнила по вінця її келих щастя»[263]. Її почерк дуже відрізнявся від руки Вільсона. У нього літери нахилялися вперед і групами стояли на сторінці абсолютно горизонтально. У неї — хилилися назад, робили віражі та юрбилися разом; літери були десь на межі пропису та ксилографії з завитками навмання тут і там, наче вона писала в кареті, яка їхала бруківкою. Окремо вона подякувала за прощальні слова його записки: «Ваш щирий та вдячний друг Вудро Вільсон». Ці слова були їй особливо приємні того вечора в середу після цілого дня депресивного настрою, до якого вона була схильна[264]. «Така запорука дружби розігнала тіні, що переслідували мене сьогодні, та зробили 28 квітня червоним днем мого календаря»[265], — писала вона.
Скоро — у п’ятницю, 30 квітня, — у Білий дім прийшла замовлена книга, і Вільсон відправив її в дім Едіт недалеко від Дюпон-серкл з короткою запискою: «Для мене велика честь мати дозвіл розділяти з Вами Ваші думки та мати Вашу довіру. Це повертає мені піднесений настрій і дає таке відчуття, наче моє особисте життя воскресло. Навіть більше: це дає мені надію, що я можу бути Вам корисним, можу прикрасити Ваші дні щирим співчуттям та повним розумінням. Для мене це буде справжнім щастям»[266]. З книгою він надіслав букет квітів.
Намагаючись прикрасити її дні, він прикрашав свої. В оточенні всього цього світового хаосу в Едіт він знайшов мету, якій міг присвятити себе, яка захоплювала його та відволікала — хай навіть тимчасово — від страху перед війною, що розросталася, та за долю всього світу. Вона була для нього «небесами — раєм — храмом»[267]. Її присутність допомагала йому думати про випробування, які чекали на націю. На вечірніх прогулянках у «Pierce-Arrow» він говорив із нею про війну та про свої занепокоєння, впорядковуючи власні думки — так, як він, мабуть, говорив би зі своєю померлою дружиною Еллен. «Від самого початку він знав, що може покладатися на мою обережність і що все, що він казав, не піде нікому далі»[268].
Едіт також почала дивитися на своє життя під новим кутом. Інтерес Вільсона, енергійність та краса світу, у який він привів її, робили її власні дні наче порожніми та нічого не вартими. Її освіта була хаотичною, вона прагнула вищого рівня життя, цікавих бесід про книги, мистецтво, про тектонічні зміни в подіях світу. Її друг Натаніель Вільсон (ніякого стосунку до президента він не мав) якось сказав їй, що відчуває: колись вона впливатиме на хід великих подій, «може, навіть на добробут або нещастя цілої країни»[269]. Але тільки за умови, якщо буде відкрита цьому: «Щоб підготувати себе для того, що, як я відчуваю, на тебе чекає, ти маєш працювати, читати, вчитися, думати!»[270]
Для Едіт прогулянки в машині з президентом Вільсоном були «життєдайними»[271], і вона від самого початку відчула зв’язок між ними. Вони обмінювалися спогадами про Старий Південь, про важкі часи після Громадянської війни. Едіт ніколи не зустрічала такого чоловіка, як Вільсон[272], — неймовірно яскравого, але м’якого та уважного до її почуттів. Усе це було для неї неочікуваним.
Але Едіт іще не розуміла, що Вільсон був закоханий, а, як зауважив церемоніймейстер Білого дому Айк Гувер, Вільсон був «великим знавцем кохання, тільки-но зародки пускали корінці»[273].
Камердинер президента, Артур Брукс, сказав більш лаконічно: «Він людина пропаща»[274].
Незважаючи на те що Вільсона відволікали чари місіс Ґалт, він усе більше переймався подіями у світі. Західний фронт перетворився на генератор крові та смерті, сторони почергово наступали та відступали на нейтральній території, щедро прикрашеній колючим дротом, зритій снарядами та закиданій тілами мертвих. У суботу, 1 травня, німецькі війська почали серію атак на Іпрському виступі[275] — пізніше ці події отримають назву Другої Іпрської битви. Німці знов застосували отруйний газ. Жодна зі сторін не просунулася порівняно з першою битвою, що відбулася попередньої осені, хоча загальний перелік убитих налічував десятки тисяч людей. Проте того дня наступ німців призвів до того, що британці відступили майже до самого містечка Іпр. Канадський лікар, який переносив поранених у найближчий медичний пункт у містечку Бузінг, пізніше напише один із найвідоміших віршів про війну: «В полях фламандських квітне мак[276] / Поміж хрестів — скорботний знак...»[277] У кінці місяця британці повернули собі втрачені позиції та просунулися вперед іще на тисячу ярдів, заплативши за це 16 тисячами вбитих та поранених. Шістнадцятеро людей — за кожен ярд землі[278]. Німці втратили тоді 5 тисяч солдатів.
Один із солдатів, які були на Іпрському виступі (Мессен, Бельгія), висловив письмово своє роздратування безвихідністю ситуації: «Ми й досі на наших старих позиціях та продовжуємо дратувати французів і британців. Погода кепська — ми іноді цілий день проводимо по коліна у воді, та ще й під щільним обстрілом. З нетерпінням чекаємо короткого перепочинку. Будемо сподіватися, що скоро весь фронт почне просуватися вперед. Не може ж так тривати вічно»[279]. Автором цього запису був німецький піхотинець австрійського походження Адольф Гітлер.
В іншому місці ось-ось мав відкритися новий фронт[280]. Сподіваючись розв’язати безвихідь у Європі, Черчилль організував важкий морський обстріл та висадку морського десанту проти Туреччини в Дарданеллах. Головним наміром було пробитися через протоку в Мармурове море, а тоді об’єднатися з російським флотом у Чорному морі. Об’єднані військово-морські сили коло берегів Константинополя мали примусити Туреччину капітулювати. Далі планувалася атака вгору Дунаєм на Австро-Угорщину. Виглядало дуже просто. Ті, хто розробляв план, вважали, що навіть зможуть перейти в Чорне море самими тільки кораблями. Але, як каже стара приказка, людина планує, а Бог керує. Результати були катастрофічні: втрачені кораблі, тисячі загиблих, ще один фронт у безвихідній ситуації на Ґалліполійському півострові.
Тим часом на Кавказі російські війська рішуче наступали на турків. Турки у своїх невдачах звинувачували місцеве вірменське населення, яке начебто допомагало росіянам, і почали
