Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

— Більш ніж достатньо, — запевнив він не без певного зухвальства, — а якщо ви мені допоможете, ми так розгромимо аргументи обвинувачення проти вас, що ваша невинуватість не викликатиме жодних сумнівів.

Ротберґ усміхнувся й кивнув.

— Добре.

Він повернувся до Джона Мільтона.

— Добре, — повторив він, показуючи на Кевіна.

— Стенлі, я не став би довіряти вас Кевінові, якби не був цілковито впевнений у його здатності забезпечити вам виправдання. А ви можете не сумніватися, що зможете користуватися всіма ресурсами моєї контори. До того ж на вас працюватиме Кевінова молодість. Усі очікують, що ви наймете якогось престижного місцевого адвоката з кримінальних справ, купите на свої гроші шановане ім’я, а отже, протистоятимете народному захисникові. Але ви впевнені у своїй невинуватості. Вам не потрібен дорогий медійний адвокат. Вам потрібен компетентний адвокат, здатний належно подати факти й протиставити щось будь-яким непрямим доказам, що вказують на вашу провину. Люди будуть вражені.

— Так, — кивнув Ротберґ. — Так, я вас розумію.

— Але вони не знають, — усміхнувся Джон Мільтон, — що Кевін талановитіший за більшість розкручених у ЗМІ місцевих адвокатів. Він від природи має схильність до роботи в суді, — Мільтон із захватом поглянув на Кевіна. — Він може бути відважним і жорстким, коли захищає своїх клієнтів. Якби я сам потрапив під суд, то хотів би, щоб мене захищала така людина, як він.

Хоча лестощі Джона Мільтона і звучали щиро, Кевінові від них стало неприємно. Його неначе вихваляли за те, що він добрий убивця. А на Ротберґа це справило враження.

— О, розумію. Ну добре, добре. Тоді що я можу зробити для себе? — запитав він.

— Ось він, потрібний дух, — сказав містер Мільтон і підвівся. — Залишу вас у вмілих руках Кевіна. Кевіне, якщо я вам знадоблюся, ви знаєте, де я. Я побажав би вам удачі, Стенлі, — промовив він, поглянувши на Ротберґа, — але тут усе вирішує не удача. Тут усе вирішує вправність, а ви в руках дуже вправної людини, — він поплескав Кевіна по плечу і сказав: — Продовжуйте так само.

Кевін кивнув, сів і розкрив свій портфель, аби зробити те, чого й хотів від нього містер Мільтон: вразити Стенлі Ротберґа своїм знайомством із фактами. Спочатку він заговорив про хворобу Максін, а тоді порозпитував про доглядальницю. Кевін помітив, що Ротберґ відповідав скупо, сторожко. Він уже поводився так, ніби сидить на трибуні для свідків і проходить перехресний допит за участю прокурора.

— Сподіваюся, ви розумієте, містере Ротберґ…

— Звіть мене Стенлі. Ми ж житимемо досить близько один від одного.

— Стенлі. Сподіваюся, ви розумієте, що мені, щоб виконати свою роботу якнайкраще, потрібна повна відсутність сюрпризів.

— Сюрпризів?

— Не замовчуйте нічого такого, що може використати чи знати прокурор.

— Звісно. Без проблем. Якщо я не можу чесно говорити з власним адвокатом, то я вже напевно винен, так?

— Люди стають потайними чи розповідають лише половину правди не тільки через провину. Інколи людина боїться здатися винною, якщо певний факт стане відомим, і тому приховує його від власного адвоката. Дозвольте судити про все мені. Я знатиму, про що мовчати, а про що не мовчати, — додав він.

Ротберґ кивнув, а його очі трохи збільшилися. Кевін відчув, що справляє на нього враження.

— Коли ви з дружиною почали спати в різних кімнатах?

— О, якраз тоді, коли Максін серйозно захворіла. На це я зважився заради її комфорту. Її кімната перетворилася на справжню лікарняну палату, особливо після того, як їй ампутували ногу: ліки, обладнання, лікарняне ліжко. А ще в неї, як ви знаєте, була постійна доглядальниця.

Кевін кивнув, а тоді відкинувся назад.

— Можливо, найшкідливіший факт, який проти вас використає прокурор, — це те, що ви зберігали у себе в кімнаті окремий запас інсуліну та голок, — він зупинився й зазирнув у свої нотатки, — на дні шафи. Однак ви ніколи не мусили робити ін’єкції дружині, і вас про це не просили, правильно?

— Так. Я навіть не міг дивитися, як це робить доглядальниця.

— Тоді чому ви сховали інсулін у себе в шафі? Чому не в кімнаті дружини?

— Я його там не ховав.

— Але ж ви не заперечуєте, що він там був? Його знайшли слідчі. Ви маєте на увазі, що взагалі не знали, що він там?

Ротберґ на мить завагався.

— Послухайте, я бачив його в кімнаті за день до смерті Максін, але геть про нього забув.

— Ви його там не ховали, але бачили його там і забули? Так і не спитавши доглядальницю, чому він там?

— У мене багато турбот, Кевіне. Я керую великим курортним комплексом, а ще в мене ростуть продажі хліба з родзинками. Ми от-от відкриємо ринки в Канаді, — з гордістю заявив він. — Я просто забув.

— Було знайдено рецепт, і, судячи з того, що було у вашій шафі, зникла частина інсуліну, якої б вистачило на останню, фатальну дозу. Звісно, обвинувачення доводитиме, що саме цим інсуліном і було вбито вашу дружину. Шприца з відбитками ваших пальців не знайдено, але якщо такий знайдуть…

Ротберґ здивовано подивився на нього.

— Запас у кімнаті вашої дружини не був недостатнім. Братися за запас у вашій шафі, а тоді залишити там решту було безглуздо, — додав Кевін, підкреслюючи важливість своїх слів. — Ви ж розумієте, на що це вказує?

Ротберґ кивнув.

— Ну і як ви це поясните, Стенлі? Тут мені знадобиться допомога, — сухо промовив Кевін.

— Я маю де в чому зізнатися, — нарешті сказав Ротберґ. — Я не хотів, щоб це спливло під час суду, але не знаю, як тепер цьому зарадити.

— Продовжуйте.

— Максін дізналася про мене і… дізналася, що я зустрічаюся з іншою, з дівчиною на ім’я Трейсі Кейсвелл. Вона працює в бухгалтерії готелю.

— Ну, я не думаю, що це така велика таємниця, як ви вважаєте. Зрозумійте: на думку обвинувачення і, можливо, присяжних — це мотив. Я запланував поговорити з вами про ваш роман і про те, що ми з ним робитимемо, але який стосунок він має до того, що той інсулін лежав у вашій кімнаті?

— Ми з Максін посварилися. Сварка була жахливою. Я не хотів, щоб