Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

Тілесна станція тим часом потрапляє у чоловіче коло. Навколо неї громадяться фігури воїнів у розшитих шнурами жупанах і шкіряних чересах, за які заткнуті перначі і булави. Вони п’ють, їхня голосна розмова перемежається дзеленчанням келихів. Фігури заважають Ярковському спостерігати за королевами. Між плечами перначників на мить знову виникає обличчя Ілони. Воно вже геть пурпурове, очі злі, буфи вібрують як риб’ячі зябра.

Кричать «Vivat!»

Перначники обертаються в бік королівського подружжя. Монарші особи зливаються у довгому поцілунку. Келихи злітають догори, гучний «Vivat!» ще й ще підноситься до стельових балок замку. Ярковський помічає, що на столі стоїть вже інша таця з келихами. Вона інкрустована бірюзою. Хтось щось шепоче тілу у вухо. Те обертається до входу. Стара королева з єпископами і кількома дамами якраз виходить з малої зали.

Раптом погляд тіла зупиняється на дзеркалі, приєднаному до великого комода. Тепер Ярковський знає, у яке тіло запроторила його куля. Граційна білошкіра жінка з обличчям Ліни Бурис. Червоне із зеленим доміно, атласне плаття з тісним корсетом, висока зачіска зі срібною діадемою і кольоровими перами.

А ще у дзеркалі видно, як відпиває з келиха молода королева. Ярковський може поклястись, що келих цей не золотий, а срібний.

У залу вривається недоречний вібруючий звук. Еспер розуміє, що петля зрушилась, що ще мить – і він повернеться до нічного потягу.

«Чому вона п’є зі срібного келиха?» – він молить тілесну станцію наблизитись до центрального столу, щоби детальніше роздивитись те, що стоїть на ньому. Але погляд жінки у доміно не відривається від молодих офіцерів. Ті щось їй кажуть, вона сміється.

Вібруючий звук повторюється. Тепер він голосніший, вимогливіший.

«Ну подивись, подивись на свою королеву, дурепо! Подивись!» – верещить есперова монада, але тілесна станція її не чує.

Втретє навалюється вібруючий звук. Він реве, ламає силовий каркас заблуканого часу, вириває Ярковського з видіння.

[№ 29- Гаїн Гурґен Давидович, п’ятдесят три роки, охоронець, військовий пенсіонер; № 2- Осинський Микола Григорович, п’ятдесят шість років; № 28- Богдан Мерега, офіціант ресторану «Риба Аврора», двадцять шість років, неодружений]

Вібруючий звук висмикнув Ярковського зі сновидіння. Він намацав смартфон, щось мукнув у нього.

– Ви у якому вагоні? – запитав голос Осинського.

– У восьмому.

– Моя людина зустріне вас, – сказав і поклав трубку.

Ярковський глянув на відмітку годинника. До прибуття залишалось хвилин двадцять. Над ним виникло заспане личико Sані.

– Хто дзвонив?

– Замовник. Нас зустрінуть.

– Сподіваюсь, не той чорт з охорони.

– Сподівайся. Доброго ранку.

– Угу, – бурмоче Sаня, зістрибуючи з полиці. – Найдобрішого.

Ярковський сів. Перш за все потрібно проаналізувати те, що підказала куля, вирішив він. Поки враження ще свіжі.

Поки ще свіжі підказки. Чи то натяки.

Щодо когось з обслуги.

Щодо мети і замовника.

До купе заглянула провідниця, віддала квитки й нагадала про нічний чай.

Ярковський розплатився і почав одягатись. Як тільки він зашнурував кросівки, повернулась Sаня і щедро роздала навколишній задусі аромат дорогих парфумів. За вікном вже тягнулись міські квартали.

Знову задзвонив телефон. Чоловічий голос повідомив, що чекає в авто на вокзальній площі.

День розпочався.

За кілька хвилин вони вже сідали до сріблястої «камрі», за кермом якої розвалився Гаїн. Той посміхнувся Sані як добрій знайомій.

– Привет, гипнотизёрка.

Та відвернулась, пустивши охоронця в «ігнор».

Гаїн гмикнув, похитав головою, «камрі» рушило в бік міського центру.

– Куди їдемо? – поцікавився Ярковський.

– Наверное, слышали о Сахневиче?

– Так.

– Николай Григорьевич приказал за вами присмотреть. Чтобы чего не случилось.

– А може статись?

– А чому ні? – Погляди Гаїна та Ярковського зустрілись у дзеркалі заднього огляду. – Сейчас едем в офис. Там Григорьевич с вами маленько побеседует, а я потом проинструктирую.

– Інструктор, мля, – пхикнула Sаня.

– Сама виновата. «В Афганистане, в чёрном тюльпане», – передражнив дівчину Гаїн. – Ты бы перед тем наездом позвенела чайником: на кого можно рога наставлять, а на кого медицина не рекомендует.

– У тебя чайник, ты и звени.

– Злая, да?

– Да.

– Ну и злись себе. В следующий раз умней будешь.

За кілька хвилин авто зупинилось біля будинку, де знаходився офіс «Адмірала». Гаїн повів Ярковського з Sанею не до головного входу, а до тих сходів, які від господарського двору вели до підвалу, карткою відчинив металеві двері і завів їх до темного приміщення. Спалахнув пунктир настінних плафонів – вони стояли на початку коридору, обличкованого зеленуватими пластиковими панелями.

– Вперёд, – скомандував охоронець і рушив туди, де коридор впирався в решітку.

– Ви бачили, хто саме поставив отруєну пляшку на білу тацю? – запитав його Ярковський.

– Куда?

– На белый поднос. Там два подноса было – белый и чёрный.

– Ты про ту вечеринку? – нарешті зрозумів Гаїн. – Так там шампанское на подносы не ставили, только бокалы.

– А кто разливал?

– Официант разливал. Богдан.

Вони дійшли до решітки, охоронець набрав код на замку, відсунув ґратчату панель, зайшов за неї, відчинив бічні двері. За ними відкрилось щось на кшталт конференц-залу з овальним столом і баром. За металевою стійкою, на полицях, вишикувались пляшки з дорогим алкоголем.

– Располагайтесь, – запросив гостей Гаїн. – Бар в вашем полном распоряжении. Там, под стойкой, есть чипсы, орешки. Наслаждайтесь. Григорьевич скоро подойдёт. Тут, – він відсунув непримітну панель у стіні, – лифт. Прямое сообщение с кабинетом шефа.

– І довго нам тут сидіти?

– Не знаю. Но то, что здесь вы в полной безопасности – гарантирую. Приятного аппетита.

Гаїн зайшов до ліфту. Двері закрились, панель сама встала на місце. Ярковський зробив Sані секретний знак – їх могли не лише підслуховувати, але й бачити. Дівчина кивнула, рушила до бару. Вона скептично оглянула харчові запаси, вибрала паку з фісташками, висипала їх на тарілку.

– Я пити не буду, – кивнула вона на пляшки.

– А води там немає?

– Лише алкоголь.

– Пиво?

– Щось таке, – Sаня видобула з-під стійки дві банки лагеру, придивилась до написів. – Порошкове.

– Покотить.

Дівчина знизала плечима, окинула поглядом зал, підсумувала:

– Мишоловка.

Ярковський відкоркував пиво. Щось підказувало йому, що розмова з Осинським буде не з приємних. А в мишоловці й поготів.

Власник «Адміралу» змусив чекати на себе півтори години. Він вийшов з ліфту у супроводі Гаїна. На Осинському був жовтий спортивний костюм, комунікатор висів на шиї.

– Як доїхали? – поцікавився він.

– Хріново, – Sаня дивилась на адміральського зятя з-під лоба. – Чоловіки хроплять і смердять.

– Вийдеш заміж за правильного пацана, літатимеш власним літаком.

– Нафиг такая правильному, – гмикнув Гаїн. – Ни