Рута - Санфіров

Жовто-зелено-червоні кольори перебралися на знамена, що їх піднімали під час демонстрацій, а золоті Гедимінові стовпи — на паркани, стіни і навіть — нечувано — поверх червоних комуністичних зірок. Рута тоді саме закінчила школу і з юнацьким захватом ходила на акції, співала «Литво, мій коханий край» та «Національну пісню» разом із батьками, які самі дивувалися власній сміливості, та дідусем, що беззвучно плакав під звуки цих пісень. Їй треба було вступати до університету, і, пам’ятаючи про всевладне КГБ, мати боялася, що політична активність може перекреслити перспективи навчання. Але чи то КГБ вже втратив частину влади, а чи то політично активних було так багато, що серед них годі помітити школярку Руту, — все вдалося досить легко попри те, що конкурс на литовську філологію був несподівано високим.

Саме тоді як нагороду за вступ а чи то як відзнаку за політичну активність мати й сплела їй теплу шапку з жовтих, зелених та червоних ниток, щоб литовські кольори зберігали в голові литовські думки.

Але спокійно навчатися не судилося — та й який може бути спокій у неспокійні часи. У першому семестрі почалося протистояння з «Єдінством» — прорадянським рухом, організованим КГБ на противагу «Саюдісу» перед майбутніми виборами, — і Рута, звісно, не могла сохнути над підручником з орфоепії, коли на вулицях вирішувалася доля країни. Рятувало лише вміння працювати під час лекцій, яке мама виховала ще у школі. «Ти все одно на уроці мусиш сидіти у класі і не можеш гуляти, спілкуватися з подругами чи ходити в кіно. То послухай вчителя, зроби те, що він каже, і тоді у тебе після школи з’явиться час гуляти, спілкуватися з подругами та ходити в кіно». Цей простий принцип, як виявилося, давав іще й додатковий зиск — професори помічали старанну студентку, яка уважно слухає та ставить питання, і поступово починали читати лекції нібито спеціально для неї, а далі, самі розумієте, викладацька прихильність робила свою справу.

Ну а коли у березні дев’яностого Литва оголосила незалежність, на яку Москва відповіла указом про забезпечення суверенітету СРСР на території Литви, а потім економічною блокадою, тут уже не до навчання зробилося навіть професорам. В аудиторіях говорили не стільки про герменевтику з архітектонікою, скільки про курс валюти і продовольчу кризу. Нова голова уряду Казиміра Прунскене їздила світом, зустрічалася з президентами та прем’єрами, переконуючи їх у серйозності намірів відродженої Литви, і Буш, Тетчер, Міттеран та Коль по черзі потрапляли у полон темпераменту «бурштинової леді». Водночас Москва вміло грала на настроях литовських росіян і поляків, перетворивши «Єдінство» на реальну опозиційну силу. В таких умовах літня сесія минула непомітно, бо країна мала справи важливіші за виховання вчителів литовської мови.

І наступної зими жовто-зелено-червона шапка Рути виринала на всіх мітингах поруч із віднедавна державними жовто-зелено-червоними прапорами. Попри це зароблена репутація і звичка працювати на лекціях вивезли-таки Руту на сесію практично без втрат. І тут почалося найгарячіше — одразу після Нового року уряд Прунскене зважився відпустити ціни, зруйнувавши таким чином всю соціалістичну економіку. В один день вартість усього злетіла так, що Рута не могла вже дозволити собі випити кави у кав’ярні, незважаючи на підвищену стипендію.

Саме про це вона і думала, отримавши у факультетському гардеробі куртку та вдягаючи перед дзеркалом свою шапку литовських кольорів.

— Руто, добрий день! — почулося за спиною.

Дівчина обернулася. До неї прямував професор Ґрушас, викладач світової літератури, з яким у неї склалися особливо теплі стосунки завдяки прочитаним ще в юності німецьким класикам та кільком цитатам, що політичні циклони не спромоглися вивітрити з голови.

— Доброго здоров’я, пане професоре! — усміхнулася Рута у відповідь.

— Ну от, гарні дівчата вже бажають тобі здоров’я! — скрушно розвів руками Ґрушас. — Це старість.

Від такого зауваження вона навіть зашарілася.

— Ну що ви таке говорите!

А професор тим часом зсунув брови, як завжди робив у хвилини зосередженості:

— Руто, у мене до вас серйозна розмова.

— Слухаю, пане професоре.

— Я знаю вас як активну та відповідальну студентку.

— Дякую, — Рута скромно опустила очі, хоч це й було правдою. Активності їй було не позичати, а відповідальність — на жаль, була вродженою, іноді вона навіть заздрила своїм легковажним подругам.

— Це не комплімент, а пропозиція, — додав Ґрушас, і вона одразу підвела на нього запитальний погляд.

— Пропозиція?

Професор кивнув:

— Так. Ви би не хотіли взяти участь у реальній роботі для нашої Батьківщини? Пробачте вже за пафос.

Її погляд став серйозним:

— І ви пробачте за пафос, але хотіла б.

Тут уже губи професора розтягнулися в усмішку:

— Чомусь я так і думав. Мій давній друг працює на телецентрі, і він просив мене підшукати йому помічницю. Я розумію, що це не зовсім ваша спеціальність, а точніше зовсім не ваша...

— Що ви! — мабуть вперше у житті перервала викладача Рута. — Яка спеціальність! Якщо треба землю копати, буду копати!

Така реакція потішила Ґрушаса, й усмішка його стала ширшою:

— Копати, слава Богу, не треба.

— А що треба?

— Під’їхати у телецентр разом зі мною.

— Зараз? — коли йшлося про нову справу, Рута ставала рішучою та діловою.

— Ну, якщо маєте час і натхнення...

— Маю!

Рута кинула останній погляд у дзеркало, легким рухом заправила прядку волосся під шапку і стала перед професором, демонструючи повну готовність.

— Прошу! — той по-старосвітськи подав дівчині руку і повів до виходу.

Вільнюську телевежу нині видно з будь-якого кінця міста, а Рута пам’ятала ще будівництво, яким хвалилися перед дітьми чиновники та вчителі так, немовби власноруч її проектували. В автобусі сивому професору одразу поступилися місцем, але він як чоловік старого виховання не міг сісти, коли його дама стоїть, вона ж так само не могла сісти при старшому та ще й вчителеві, тому обидва залишися стояти над порожнім сидінням, на яке ніхто не наважився претендувати аж до кінця поїздки.

— Розумієте, їхня спроба штурму Верховної Ради наводить на сумні думки, — пояснював Ґрушас дорогою. — Якщо сьогодні кагебешники під виглядом «Єдінства» наважуються підняти руку на нашу законну владу, то що буде завтра?

— Але ж їх відігнали.

— Відігнали, бо ті не мали зброї. А далі? У