Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Міра занадто часто думає про інше життя. Про життя, яким живе хтось інший. Вона дуже раділа за Петера, коли той отримав професійний контракт, але раділа не менше за себе, коли він перестав грати. Коли з’явилося місце для неї. Чи зможе вона колись визнати це перед ним? Що той короткий період, коли Петер уже не був гравцем і ще не став спортивним директором, коли він продавав страхування і намагався задовольнитися наявним, для неї був найкращим часом? Як зізнатися у цьому людині, яку любиш?

Коли помер Ісак, вони старалися з усіх сил. У них розірвалися легені, вони потребували сфабрикованої любові, яка б забезпечила їм штучне дихання. Тож Міра ухвалила найтяжче рішення у своєму житті: вона вирішила, що мусить повернути Петеру хокей.

Між життям і виживанням дуже тонка межа, але є позитивний побічний ефект у поєднанні романтики і прагнення змагатися: ти ніколи не здаєшся. Міра забирає з автомобіля молоко і посміюється сама з себе, бо, виявляється, з нею це відбувається все частіше. Бере зелений шарф із написом «Бйорнстад-Хокей» і замотує його на шиї. Дорогою назад до льодової арени Міра вітається та обіймається з іншими людьми в таких самих кольорах, і на мить їй здається, що все інше вже не має значення. Не обов’язково розуміти те, що відбувається на льоду, щоб любити хокей, і не обов’язково любити це місто, щоб ним пишатися.

Петер, ніби спійманий дух, намотує кола льодовою ареною; сьогодні весь його день — суцільні моменти, коли він заходить до себе в кабінет і миттю забуває, чому прийшов. У коридорі перед кабінетом він неуважно наштовхується на Фрака, якого не так уже й легко не помітити, зважаючи на його габарити. Він майже два метри зростом, а в ширину суттєво перевершує Петера відтоді, коли вони грали у півфіналі. Фрак завжди належав до тих хлопців, які компенсують свою низьку самооцінку, привертаючи до себе якомога більше уваги, тож він говорить голосно, як дитина в навушниках, а в підлітковому віці він завжди приходив на вечірки в костюмі, хоч усі носили джинси, — просто Фрак прочитав у газеті, що дівчатам це подобається. Наприкінці їхнього навчання помер один зі спонсорів клубу, і цілій команді наказали прийти на похорон у костюмах. Дізнавшись про це, Фрак з’явився виряджений у фрак. Так він і отримав своє прізвисько.

Фрак є власником великих супермаркетів: один — тут у місті, другий — у Геді, ще пара — десь у тих місцях, які Петер так і не зміг запам’ятати, коли Фрак про них розповідав, оскільки цього дядька, попри статус, виключили з усіх мисливських клубів міста, бо навіть у лісі він не міг змовчати. Коли вони разом грали в команді, Фрак жестикулював своїми довгими руками щоразу, коли отримував зауваження від судді, а його емоції — сміх, сльози, відчай, лють — змінювалися з такою швидкістю, аж Суне казав, що намагається тренувати «міма, який не може заткнутися». Гравець із Фрака був ніякий, але він обожнював змагання. Коли хокей для нього закінчився, Фрак став неабияким фахівцем із продажу. Тепер він щороку міняє авто, а «Ролекс» на його руці — розміром із прилад для вимірювання тиску. Теж трофеї — хоч і в іншому спорті.

— Оце так, скажи? — всміхається поважний торговець товарами щоденного вжитку, дивлячись униз на Петера.

Чоловіки зупиняються перед старою фотографією команди. На ній вони стоять поруч.

— Тепер ти спортивний директор, а я головний спонсор, — посміхається Фрак так, що Петер навіть не думає завважити, що той просто спонсор, а не головний.

— Ага, нічого так… — не сперечається Петер.

— Ми ж стоїмо один за одного, чи як? Ведмеді з Бйорнстада! — ричить Фрак.

І, не чекаючи на відповідь Петера, продовжує:

— Я вчора зустрів Кевіна Ердаля. Запитав його, чи він хвилюється. Знаєш, що він мені відповів? «Ні!» Тоді я запитав, яка в нього тактика на матч, і знаєш, що він відповів? «Перемогти». А тоді поглянув мені просто в очі і сказав: «Ви ж саме для цього спонсоруєте клуб. Щоб отримати прибуток від інвестицій». Йому ж сімнадцять років! Хіба ми говорили про таке у наші сімнадцять?

Петер нічого не відповідає. Він узагалі не надто пригадує, що колись йому було сімнадцять років. Іде до кавоварки — вона знову поламана, деренчить і гримить аж надто неохоче, а тоді вивергає щось таке, що кольором нагадує використаний снюс, а консистенцією — клей. Петер однаково це п’є. Фрак чухається під своїм подвійним підборіддям і стишує голос.

— Ми зустрічалися з місцевими політиками, кілька людей від спонсорів, кілька від правління і… ну… ти знаєш, так, трохи неформально.

Петер шукає вершки і намагається показати, що не хоче цього слухати, але Фрак нічого не помічає.

— Коли юніори виграють фінал, у Бйорнстаді зведуть хокейну гімназію. Дідько, як же інакше, це ж такий піар, сам знаєш. А потім ми трохи обговорили ремонт льодової арени…

— Теж неформально, наскільки розумію, — бурчить Петер, бо йому відомо, що мовою тутешніх політиків це означає, що поки одна рука чеше спину, інша кладе гроші в кишеню.

Фрак плескає Петера по спині й киває на його кабінет.

— Хто знає, Петере, може, ми навіть візьмемо тоді нову кавоварку!

— Буду вдячний, — бурмоче Петер.

— У тебе, мабуть, ніякого спиртного? — позіхає Фрак, киваючи на кабінет.

— Хвилюєшся перед матчем? — усміхається Петер.

— А да Вінчі мав знижку на коричневу фарбу, коли малював Мону Лізу?

Петер сміється і киває на сусідній кабінет.

— У директора мусить бути якась пляшка.

Фрак аж сяє. Петер гукає йому навздогін:

— Гей, Фраку, ти ж сьогодні посидиш у сорочці? Не повториш чвертьфінал? Батьки цього не зрозуміють!

— Обіцяю! — бреше Фрак і, навіть не озираючись, поспіхом кидає, начебто не мав такого плану весь час: — Давай з нами по сто грамів перед матчем? Ну, ти собі можеш випити води. Або газованку, чи що ти тепер п’єш. Я запросив іще кількох спонсорів — думав, ми могли би трохи переговорити? Трохи так., неформально.

Фрак повертається з пляшкою і директором, чоло в нього вже блищить, як відполірований лід, а на сорочці під пахвами видно темні плями. І тільки зараз Петер розуміє, що втрапив у засідку.

Фатіма ще ніколи не бувала на льодовій арені, коли туди приходило стільки люду. Вона часто дивиться матчі Амата в дитячій команді, але тоді приходять лише батьки гравців із молодшими братами і сестрами. Сьогодні на стоянці стоять