Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Беньї регоче. Кевін теж. Потім хлопці беруть свої ключки і виходять по найкрутіше задоволення.
— То як, ти послухала нові записи? Це ж просто УЛЬОТ!
Я реально тащуся! — волає Ана.
— Ти не доганяєш? Я не люблю техно! — гиркає Майя.
— Це не ТЕХНО! Це ХАУС! — ображено відрізає Ана.
— Та добре. Мені подобається музика, в якій музиканти вміють грати хоча б на ОДНОМУ інструменті, а в тексті чути хоча би П’ЯТЬ слів.
— О Бо-о-оже, коли ти вже почнеш слухати якусь іншу музику, крім своїх суїцидальних пісень? — Ана перекидає волосся на обличчя і показує музику, яку слухає Майя: на уявній гітарі бере нескінченно повільні акорди і стогне: «I`m so sad, wanna die, because my music suuucks…».[6]
Майя голосно сміється і у відповідь махає кулаком в повітрі, а іншою рукою б’є по невидимій клавіатурі:
— Окей, а ось це слухаєш ти: «Бумц-бумц-бумц… КА-А-АЙФ! ОУ-Є! Бумц-бумц-бумц-бумц!».
Зупинившись біля дівчат, Амат прокашлюється. Ті так несамовито скачуть у кафетерії, що Ана аж перекидає гору ящиків із жувальними ведмедиками. Майя зупиняється, все ще регочучи.
— Ви… ви тут в порядку? — питає Амат.
— Ми просто сперечалися про музичні смаки, — хмикає Майя.
— Окей… я… я просто йшов тут і я… може, я сьогодні вийду грати, — каже Амат.
Майя киває:
— Я чула. Вітаю.
— Або просто просиджу на лаві. Але тепер я… я в команді… але якщо ти не зайнята потім, ну, ввечері… Тобто нині ввечері. Або… якщо ти зайнята, то… я лише хотів запитати, чи ми… може, ти… зі мною…
Ана тягне до кафетерію дві упаковки жувальних ведмедиків і мало не перевертає холодильник з напоями. Майя регоче аж за живіт хапається.
— Амате, вибач, що ти казав?
Амат не встигає відповісти. Біля нього стоїть Кевін, і він навіть не думає вдавати, ніби просто проходив повз кафетерій. Він прийшов сюди через Майю. Побачивши його, вона перестає сміятися.
— Привіт, — каже Кевін.
— Привіт, — каже Майя.
— Тебе звати Майя, так?
Вона киває. Оглядає Кевіна з голови до п’ят.
— Так. А тебе як звати?
Кевін не відразу розуміє, що вона жартує. Усі в Бйорнстаді знають, як його звати. Він сміється.
— Єфраїм фон Гімнотяг, до ваших послуг.
І Кевін, який не має звички жартувати, театрально вклоняється. Майя сміється. Амат стоїть поруч і ненавидить цей прекрасний звук її сміху, бо лунає він не для нього. Кевін захоплено дивиться на Майю.
— У мене потім вечірка для команди. Будемо святкувати перемогу. Батьки поїхали з міста.
Майя скептично піднімає брову.
— Бачу, ти справді впевнений, що ви переможете.
Кевін виглядає так, ніби не розуміє цієї репліки.
— Я завжди перемагаю.
— Серйозно, Єфраїме дер Гімнотяг? — сміється Майя.
— ФОН Гімнотяг, з вашого дозволу, — всміхається Кевін.
Майя заходиться реготом. Ана встає з підлоги, засоромлено пригладжує волосся.
— А Беньї прийде… на вечірку?
Майя копає її по гомілці. Кевін задоволено киває до Майї.
— Сама побачиш. Бери з собою подругу. Буде круто.
Він повертається до Амата і кидає:
— А ти прийдеш? Ти ж тепер в команді!
Амат намагається виглядати впевнено. Кевін на два роки старший за нього, і це дуже помітно, коли вони стоять поруч.
— Можна мені також прийти з другом? — тихо запитує він.
— Вибачай, Ахмеде! Вечірка лише для команди, ти ж доганяєш? — відповідає Кевін, плескаючи його по спині.
— Мене звати Амат, — виправляє він, але Кевін уже встигає відійти.
Майя з Аною, регочучи, зникають у кафетерії. Амат залишається сам у коридорі.
Він усе би віддав за один-єдиний шанс вирішити долю сьогоднішнього матчу.
16
Гордість за команду ми можемо відчувати з різних причин. Це гордість за здобуте місце, або за товариство, або просто за одну людину. Спорт нас захоплює ще й тому, що він нагадує про те, які ми малі, і водночас додає нам важливості.
Міра, з чемності посміявшись, залишає дівчат у кафетерії. Якби Петер чув, що вона виговорювала зі своїми друзями, коли їй було п’ятнадцять, йому знадобився б дефібрилятор. На початку вони дуже дивували одне одного: Міра називала Петера «єдиним пристойним хокеїстом», а він затуляв вуха, коли вона пережартовувалася з барменами. Міра вже звикла бути єдиною дівчиною на роботі — як в адвокатських агенціях, так і в барах, хоча тестостерон ніколи не становив для неї проблеми. Саме Петеру довелося віддихуватися, коли якийсь гравець основної команди, вільний від передніх зубів, на одному із нечисленних прийомів клубу, куди ще запрошували дружин, зухвало повідомив Мірі, що він тут «кожну, бляха, склянку на члені вертів», сподіваючись викликати відразу в дружини спортивного директора. Міра у відповідь детально пояснила жіночий відповідник такої маніпуляції, після чого той беззубий решту вечора не наважувався навіть глянути на неї. Петеру було соромно. Він завжди чогось соромиться. Останній сором’язливий неандерталець. Стільки років минуло, а вони далі вміють дивувати одне одного. Не таке вже й мале досягнення.
Міра прямує до стоянки, але зупиняється біля льодової арени і не відводить від неї погляду. Скільки б вона не намагалася, але у цьому світі їй ніколи не перевершити Петера у важливості. Міра здогадується, що всі дорослі люди час від часу задумуються про життя, яке існує поза Бйорнстадом і яке вони могли би прожити, якби не залишилися тут. Мабуть, показником щастя може бути те, як часто ти про це замислюєшся. Мірина мама завжди казала, що її донька має невиправний потяг до романтики і водночас невиправне прагнення змагатися. Міра припускає, що так і є, якщо згадати, що вони з Петером тричі грали в боулінг і таки залишилися в шлюбі. Під час третьої гри вони гуглили контакти невідкладної консультації для подружжя о пів на другу ночі. Сили небесні, як він умів їй дошкулити і як несамовито вона любила його! Ця любов не міцніла в силі поступово, ні — вона накрила її лавиною. Ніби стан загострення, який не минає. Мірі лише хочеться, щоб доба мала сорок вісім годин. Добре, вона не скупа — вистачить і тридцяти шести. Та ж їй лише хочеться випити разом і подивитися серіал — хіба вона так багато просить? Вона просто хоче
