Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Рамона подає Петеру через барну стійку горнятко кави, стукаючи по дереву.
— Хочеш виговоритися?
Петер чухає голову. Матінка Мальборо завжди вважалася найпросунутішим психологом у Бйорнстаді. Навіть якщо її стандартні вказівки найчастіше звучать як «зберися, у людей буває й гірше».
— Та просто багато думок.
Петер обводить поглядом стіни, обвішані светрами хокеїстів і знімками гравців, вимпелами й шарфами.
— Рамоно, коли ти востаннє дивилася матч?
— Ще до того, як Гольґер пішов від мене. Ти ж знаєш, хлопчику.
Петер крутить у руках горнятко. Тягнеться по гаманець. Рамона заперечує, але він все одно кладе гроші на барну стійку.
— Якщо не хочеш взяти оплату за каву, поклади їх у фонд.
Рамона вдячно киває і забирає купюри. Фонд — це каса у неї в спальні, вона бере звідти гроші, коли когось із хлопців звільняють з роботи і він не може заплатити рахунки.
— Одному з твоїх давніх товаришів по грі зараз це знадобиться. Роберта Гольтса звільнили з фабрики. Він надто часто тут буває.
— Це ж треба… — бурмоче Петер, не знаючи, що на це відповісти.
Він збирався зателефонувати Роббану з Канади, і потім, коли повернувся додому. Але збиратися не означає зробити. Двадцять років — надто довгий час, і як тепер Петерові знати, з чого починати розмову? Йому варто вибачитися? За що? І як? Він знову обводить поглядом стіни.
— Цей хокей… Рамоно, тобі ніколи не спадає на думку, який це дивний спорт? Правила, арена… хто таке міг придумати?
— Той, хто хотів дати озброєним чоловікам напідпитку якесь не надто загрозливе хобі? — пропонує версію літня власниця бару.
— Я маю на увазі… цей жах… може, це звучить божевільно, але ти ніколи не думала, що ми сприймаємо хокей занадто серйозно? Що занадто тиснемо на юніорів? Вони ж іще майже… діти.
Рамона наливає собі віскі. Хай там як, а снідати треба ситно.
— Це залежить від того, чого ми прагнемо від цих дітей.
І чого діти прагнуть від хокею.
Петер міцніше стискає горнятко.
— А ми самі чого прагнемо? Що може дати нам спорт? Ми віддаємо йому все життя, і на що в найкращому випадку можемо сподіватися? На кілька митей… кілька перемог, кілька секунд, коли ми почуваємося більшими, ніж є насправді, на кілька поодиноких нагод уявити себе… безсмертними. Але ж це обман. Це ж не має значення.
Після сказаного між ними западає непорушна тиша. Аж коли Петер відсуває по барній стійці порожнє горнятко і встає, стара вдова допиває своє віскі й крехкоче:
— Єдине, що дає нам спорт, — це мить. Але, дідько би взяв, хіба життя — не така сама мить?
Найкращий психолог у місті.
Міра збирає спорядження Лео, складає його випрані речі, пакує сумку і ставить у передпокої. Йому вже дванадцять — міг би й сам зібратися, їй це відомо. Але вона також знає, що їй доведеться підкинути його на тренування, а тоді відразу повертатися додому і забирати половину речей, які він забув спакувати. Закінчивши, Міра встигає ще пів години посидіти за комп’ютером. Коли Лео ходив до початкової школи, вчителька розповідала на зустрічі з батьками, що на запитання, ким працюють його батьки, Лео відповів: «Мій тато працює в хокеї. А моя мама працює, коли пише мейли».
Міра готує каву, позначає пункти у своїх списках і в календарі, глибоко вдихає. На грудях у неї камінь. «Панічні атаки», — сказав психолог пів року тому, і Міра більше ніколи до нього не прийшла. Їй соромно. Хіба в неї недостатньо щасливе життя, хіба вона не задоволена тим, що має, і як їй пояснити ці слова своїй сім’ї? «Панічні атаки» — що це взагалі таке? Адвокатка, дружина спортивного директора, мама хокеїста — сили небесні, та ж вона обожнює все це, але часом дорогою на роботу або додому зупиняє авто посеред лісу і плаче у темряві. Тоді Міра згадує свою маму — як вона витирала своїм дітям сльози зі щік і шепотіла: «Ніхто не казав, що жити легко». Бути батьками — це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне.
Міра будить Лео годині о восьмій, сніданок уже на столі, за пів години вона відвезе його на тренування. Потім повернеться додому, забере Ану і Майю — втрьох вони попрацюють у кафетерії під час матчу юніорів. Після цього Лео треба підвезти до друга, а Майю, звісно, до подруги. Міра сподівається, що після всього Петер встигне повернутися з роботи, щоб їм залишився час випити вина і, можливо, з’їсти шматок розмороженої лазаньї ще до того, як він засне від утоми, а вона сяде до півночі відповідати на мейли з папки «Вхідні», яким нема кінця-краю. Завтра неділя, треба випрати хокейну форму, зібрати сумки, розбудити малих. У понеділок знов на роботу, а робота, чесно кажучи, зійшла на пси останнім часом. Відколи Міра відмовилася від посади керівника, вимоги до неї — яка іронія! — посилилися. Вона знає, що їй дозволяють приходити останньою зранку і йти першою ввечері лише тому, що вона найкраща у своїй справі. Але Міра вже давно не має такого відчуття — що вона на висоті. У неї нема часу. Вона не встигає.
Поки діти були малими, Міра не розуміла, чому інші батьки втрачають розум на трибунах льодової арени, але тепер сама такою стала. Дитяче хобі вже не лише дитяче, з кожним роком батьки вкладають у нього стільки годин, жертвують стільки грошей, що важливість цієї справи в’їдається навіть у дорослі мізки. Хобі починає символізувати щось інше, воно компенсує або посилює наші власні невдачі. Міра знає, що це звучить безглуздо, вона знає, що це лише безглуздий матч у безглуздому спорті, але сьогодні у глибині душі вона теж аж до нудоти хвилюється за Петера, за юніорів, за клуб і місто. У глибині душі вона теж прагне здобути в чомусь перемогу.
Минаючи кімнату Майї, вона підбирає з підлоги одяг і, зачувши, що донька стогне уві сні, кладе руку їй на чоло. Гаряче.
