Патетичний блуд - Анатолій Дністровий

він Юлю до нас ревнує? Я про це й не думав. Інакше як пояснити те, що з першої ж хвилини знайомства Слава на нас визвірився, як ненормальний? Це він зараз себе стримує, все лайно гамує в собі, а коли воно прорве... Ми допиваємо вино, і я кажу, що нам із Декою пора. Дека здивований від моїх слів, але не перечить, підводиться і ми виходимо. М-математик, — іронічно кажу я про Славу в загальному коридорі. Йдемо до мене, сідаємо один навпроти одного, вмикаємо магнітофон і слухаємо німецькі військові пісні та марші, які Дека купив на ринку «Петрівка» у Києві. Закурюємо. Дека випускає дим і дивиться собі під ноги.

«Що скажеш про математика?» — запитую в нього.

«Не хочу про це думати. Він їй не підходить».

«Так. Але вона сама має до цього доперти. Нам не варто на неї впливати».

Заходжу в загальну кухню, ставлю на вільну електроплиту чайник, із каструлі, що поруч, смердить перегорілим. Забули супчик і його не стало. Повертаюся. Дека каже, паршиве вино, підробка, його мутить і він валить блювати в туалет. Я йду по сусідах і шукаю ліки, в кількох кімнатах стріляю по дві-три таблетки «активованого вугілля», а ще в одній — «фестал». Там, де дали «активоване вугілля», висока блондинка Даша сказала, щоб відпрацював, я погодився, бо вона давно мене приваблює, хоча й вища на цілу голову і має трішки задовгого носа. Мене страшенно збуджують її ноги, це такі ноги, як сказав би мій покійний друг Бритий, які починаються з горла. Коли вона сказала, «щоб відпрацював», у мене відразу встав. Господи, про що я тільки думаю... Дека лежить на ліжку й застиглим поглядом дивиться в стелю. Даю йому таблетки, він незграбно ковтає і ліниво запиває водою з чашечки. Заходить Хо-хо, каже, що сьогодні буде робити в рекреації скачки, потанцюємо, поспіваємо, Дека, треба твоя участь, на гітарі пограєш, ґут? Дека мовчить і далі дивиться в стелю.

«Що з ним?» — запитує в мене Хо-хо.

«Травонувся», — кажу йому.

«Да? ясно, — каже він, — погано, що травонувся».

«Сам знаю, що погано». Хо-хо чимчикує у справах. Дека просить вимкнути музику, певно, німецькі марші його вже задовбали.

«Бляха, як мене морозить», — шепоче він. На його блідому обличчі поблискує ледь помітна плівка поту.

«Скоро має попустити, — кажу йому, — а якщо ні, тоді треба промити шлунок, нічого страшного — трохи постругаєш, і все буде нормально».

Йому й справді кепсько, бідака навіть не годен говорити, лише тепло й водночас тужливо зиркає хворобливими очима, ніби мовчки дякує за турботу про себе. Чай заварюється, я знімаю тарілку з металевої кружки. Він обгортає її хустинкою, аби не попектися, й обережними ковтками п'є. Несподівано Дека говорить, що бачив Настю, вона йшла біля центрального універмагу, з нею був незнайомець. Я заплющую очі. Господи, я її все ще люблю. Дека ставить кружку на стіл і підводиться з ліжка, піду, мабуть, каже позіхаючи, тягне на сон. Ми прощаємося, і я залишаюся зі своїм відчаєм і неприємними здогадками про те, що в Насті є інший.

Треба напитися. Я остаточно заплутався. Думаю про Ліду, а з голови не виходить Настя. Від того, що не можу її позбутися, не можу вичавити зі своїх спогадів, стаю безсилим, сентиментальним і слабким. Сідаю за стіл, беру чистий аркуш і пишу Насті листа: все, що між нами було, не має жодного значення, бо я ніколи тебе серйозно не сприймав, а лише проводив з тобою вільний час; не скажу, що мені було неприємно, ти красива дівчина і, я просто впевнений, колись будеш щаслива й зробиш щасливим свого коханого; я не можу з тобою бути, бо зустрів людину, без якої не мислю свого подальшого життя, тому... Раптом починаю плакати, ридати, ніби жалюгідний шмаркач. Сльози накочуються й накочуються, заливають щоки. Я далі пишу Насті, щоб не брала близько до серця нашу розлуку, бо це рано чи пізно мусило статися, бо ми не пасуємо одне одному, оскільки завдаємо одне одному тільки безглуздих страждань... Закурюю. Перечитую написане й посміхаюся. Надто багато слів, надто багато сентиментів. Дивлюся на політичну карту світу, знаходжу Тибет. Я неправильно про все це написав, треба спокійно, без пристрасті, без усіх тих дешевих мелодрам, якщо Настя прочитає такого листа, ридатиме, як ненормальна, і в неї може підірвати дашок. У рядках є жорстокість і це погано. Не знаю, як уникнути жорстокості. Не хочу завдати Насті болю, бо вона мене любить і хвилюється, як живу, чи все у мене гаразд. Не знаю, як правильно вчинити. Просто цей лист буде найрадикальнішим і остаточним кроком, який розставить усе на свої місця, головне — відверне від мене Настю, порятує її від такого ідіота, як я. Вона заслуговує на краще: принаймні на любов із тією людиною, яка буде завжди поруч із нею. А я? що можу дати їй я? я ж босяк, навіть не маю, в що одягнутися, не кажучи вже, що не бачу більш-менш тривкого майбутнього... де опинюся завтра? вічного ж плавання не буває... нічого не знаю.

У коридорі чути голоси, з кімнати виходять сусідки, певно, йдуть на дискотеку в рекреацію. Вони відчиняють двері блоку, і з коридору лине музика, значить, Хо-хо уже розклав апаратуру і чекає, коли посходяться студенти. Щоб не киснути в неприємних думках, вирішую йти туди. Листа відішлю Насті, певно, завтра або, краще, перед поїздкою з Лідою та її донькою на море. Я дуже невпевнено почуваюся. Треба подолати лінощі, сонливість і збудження, які вибивають зі спокійного стану. Як там я колись переробив класика: не звикай до лайна чужого, але й не живи власним. Виходжу в коридор, вештається купа люду, здебільшого мої сусіди з восьмого поверху, деякі вітаються, а інші, вже готові (і коли встигли?), ведуть між собою п'яні теревені. Щасливі, склали останній іспит. У мене через кілька днів. Я так до нього і не готуюся. Щодня кажу собі: пора сідати за книжки й конспекти. Не виходить. Заходжу в рекреацію, куди зійшлося чоловік п'ятнадцять. Підходить Хо-хо і заклопотано розпитує, чи гратиме сьогодні Дека. Кажу: ні. Він співчутливо морщиться.