Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати.

— Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, — звеліла Філ, — а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу.

І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт.

— Він… він живий, — охнула Енн, розгублено сівши на поріг.

— Він мусить бути мертвий, — недовірливо мовила Філ.

Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися.

— Що нам тепер робити? — запитала Енн.

— Чого ж ви не йдете? — покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. — У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла?», — жартома процитувала вона.

— О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні,[22] — і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик.

Вибух дружного сміху розрядив напругу.

— Лишимо його тут до ранку, — мовила Філ, вертаючи камінь на місце. — Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління.

Та коли наступного ранку вони підняли ящик, Смалько одним радісним стрибком опинився на плечі в Енн і заходився ніжно вилизувати їй щоку. Поза всяким сумнівом, то був найживіший з усіх живих котів.

— Тут дірка від сучка, — простогнала Філ, оглядаючи ящик. — Я її не помітила. Ось чому він не вмер. Доведеться повторити все спочатку.

— Ні, — зненацька мовила Енн. — Більше ми не будемо його вбивати. Смалько — мій кіт, і ви мусите із цим змиритися.

— Гаразд — якщо ти сама домовишся з тітонькою Джимсі та кицькою Сарою, — відповіла Стелла тоном людини, що вмиває руки в усій цій історії.

Так Смалько став членом сімейства. Ночами він спав на килимку попід кухонним порогом, удень знай собі тішився життю. Доки приїхала тітонька Джеймсіна, він устиг набути вгодованого, лискучого й цілком солідного вигляду, проте, як кицька в Кіплінга, завжди «гуляв самотою». Усі довколишні коти були йому ворогами, як і він був ворогом кожному з них. Одного за одним він здолав у запеклій боротьбі кожнісінького із чотирилапих аристократів на Спофорд-авеню. Що ж до роду людського, то він любив Енн і тільки Енн. Ніхто інший не смів його навіть погладити. Таких нахаб Смалько зустрічав лютим сичанням і звуками, що скидалися на брутальну лайку.

— У цього котиська просто нестерпно бридкий характер, — заявила Стелла.

— Хороший котик, хороший, — заперечила Енн, демонстративно гладячи свого улюбленця.

— Боюся й думати, як він ладнатиме з кицькою Сарою, — похмуро буркнула Стелла. — Котячі бійки ночами в саду — це жахливо. А котячі бійки тут, у вітальні… уявити страшно.

У належний час приїхала тітонька Джеймсіна. Енн, Прісцилла й Філ нервувалися, чекаючи її прибуття, та щойно тітонька Джеймсіна посіла трон, за який правило їй крісло-гойдалка перед каміном, вони, образно висловлюючись, схилилися перед нею й почали її обожнювати.

Тітонька Джеймсіна була маленькою літньою жінкою з м’якими рисами трикутного обличчя та великими лагідними синіми очима, що сяяли невгасимою юністю й надіями, як у дівчини. Щоки вона мала рум’яні, а білосніжне волосся вкладала у вишукані буклі понад вухами.

— Це дуже старомодна зачіска, — мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. — Та я й сама старомодна, як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі — розношені й тим зручніші. Я достатньо стара, щоб почуватися вільною в питаннях черевиків та поглядів, і тут ставитимуся до цього легко. Звісно, ви чекаєте, що я пильнуватиму вас і дбатиму про вашу поведінку, та я цього робити не збираюся. Ви достатньо дорослі, щоб уміти поводитися правильно — якщо взагалі маєте такий намір. Отож, щодо мене, — підсумувала тітонька Джеймсіна із вогником у юних очах, — усі ви можете йти до погибелі, як вам заманеться.

— Якби ж тільки вдалося розборонити цих котів, — здригаючись, простогнала Стелла.

Тітонька Джеймсіна привезла із собою не лише кицьку Сару, а ще й кота Джозефа. Джозеф, як вона пояснила, належав її близькій подрузі, що переїхала до Ванкувера.

— Вона не могла взяти Джозефа із собою, і вблагала мене забрати його. Я не встояла. Це чудовий кіт — тобто характер у нього чудовий. Вона назвала його Джозефом, бо в нього таке пістряве хутро.[23]

Джозеф справді був пістрявий. Як гидливо зауважила Стелла, «мов ходяча торба лахмітника». Його основний колір визначити було неможливо. Лапи були білі із чорними вкрапленнями, спина сіра з величезною рудою плямою на однім боці та чорною — на іншім. Хвіст — рудий із сірим кінчиком, одне вухо чорне, друге руде. Велика чорна пляма на однім оці додавала йому схожості з піратом-гультіпакою; насправді ж він мав спокійну, незлостиву й миролюбну вдачу. Дечим — коли не всім своїм характером — Джозеф нагадував «польову лілею». Він «не працював, ані не пряв» і не ловив мишей. Проте й «Соломон у всій славі своїй» не спав на м’якших подушках і не їв смачніших ласощів.

Джозеф та кицька Сара прибули поштовим екіпажем, кожне у своєму ящику. Щойно їх випустили й нагодували, Джозеф вибрав собі подушку й затишний куточок для сну, а кицька Сара статечно всілася перед каміном і почала вмиватися. То була велика охайна сіро-біла кішка, що поводилася з неабиякою гідністю, котрої зовсім не применшувало усвідомлення її плебейського походження. Тітоньці Джеймсіні її подарувала праля.

— Цю жінку теж звали Сарою, тож кицьку мій чоловік завжди кликав кицькою Сарою, — пояснила тітонька Джеймсіна. — Їй вісім років і вона бездоганно ловить мишей. Не хвилюйся, Стелло. Кицька Сара ніколи не б’ється, та й Джозеф рідко це робить.

— Тут їм доведеться битися для захисту, — відповіла Стелла.

Наступної ж миті у вітальні з’явився Смалько. Він весело пострибав через усю кімнату, та раптом завважив непроханих гостей. Кіт завмер на місці; хвіст його розпушився так, наче то були три хвости, на вигнутій спині люто настовбурчилася шерсть. Смалько похилив голову, моторошно, виклично і з ненавистю нявкнув та кинувся на кицьку Сару.

Статечна й поважна кицька облишила свій туалет і зацікавлено глянула на нього. Напад був відбитий єдиним зневажливим помахом сильної лапи. Смалько безпорадно прокотився килимком і підвівся, приголомшений. Що то за кішка дала йому