Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба.

— Я хочу жити, — мовила вона тремким голосом. — Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це — тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб — адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко!

Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку — і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих.

— Я рада, що все сказала тобі, Енн, — прошепотіла вона. — Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це — щоразу, як ти приходила, ціле літо, — хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати.

— Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре.

— Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн?

— Так, мила.

— Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем — ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн?

— Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, — відповіла Енн. — Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі.

— Ти скоро знову прийдеш, так?

— Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти — буду рада.

— Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн.

— Добраніч, мила.

Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті — воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим — чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті — треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі.

Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка — так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася.

Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн — і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди.

Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок.

— Візьми це, — схлипнула вона. — Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене — голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті.

— По нас завжди лишається незавершене, — зі слізьми на очах мовила пані Лінд. — Проте завжди є й кому завершити його.

— Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, — мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. — Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею.

— Так, напевно, — зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом