Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Сусідка ліпила вареники і слухала радіопередачу про лікарські трави, ніхто цього дня не потребував її медичних умінь. Почувши прохання, зібралася за кілька хвилин, як пересувний військовий шпиталь, і пригнала з усім, що треба, захекавшись від цікавості: ким це опікується тут пані Марина, кого рятувати?
Вона не виходила з помешкання Валерія Вікторовича кілька годин. А тітка Марина тим часом знайшла собі роботу: відшукала на балконі чисті футболки і спортивні штани, що гойдалися на мотузці вже, мабуть, із тиждень, перевдягнулася в господареві речі та й заходилася збирати по хаті пляшки, чистити й вимивати кухню, ванну, туалет. Вона робила все з таким рішучим завзяттям, ніби від цього прибирання залежало самопочуття Валерія Вікторовича.
Опікуванець лежав, витягши вздовж тіла руку, з устромленою в вену голкою, яка сполучалася прозорою тоненькою трубкою з пляшкою на переносному штативі. Він упокорився своєму власному твердому намірові, примирився з обставинами, бо досяг того стану, коли пити вже більше не міг, але й кинути сам був не годен.
Минуло три дні, три нескінченні дні невимовно тривалих крапельниць, спраги, мовчання, нудоти, складених під рукою рушників, голок, дрижаків і судомних пошуків зручної пози, лічених ковтків гарячого чаю з цукром, шурхоту пральної машини, нічного безсоння й денних провалів у сон. А тоді він уперше за цей час сказав: «Я хочу їсти». І тітка Марина наварила запашного бульйону з домашньої курки, по яку збігала на ринок неподалік. Це все наповнило змістом ту сотню годин – надто вранішніх, перед сусідчиним приходом, і вечірніх, коли тітка Марина і Валерій Вікторович перемовлялися, балакали, сперечалися, розмовляли, сварилися, оповідали одне одному те, що давно призабули, а тепер оце згадали.
Урешті, перерахувавши купюри, медсестра подякувала господареві, спочутливо глянула на тітку Марину і залишила їх наодинці.
Удвох вони й прийшли на генеральну репетицію: він – зніяковілий від загальної уваги, підозрюючи, що всі вже знають, чому його не було, і через те загонистий і вдавано веселий; вона ж – балакуча й схвильована, наче випускниця перед останнім дзвоником. Більше від усіх зраділа Ірина, бурхливо втішившись одужанням кощавого бороданя. Його профіль уже кілька днів красувався на афішах майбутнього показу, поряд із профілем скульптури Апостола з бічного вівтаря костелу в Монастириськах. Хто бачив ті фото двох упертих дідів, не міг повірити, що такі дива трапляються: давнє дерево ожило, перекинувшись на людину, сучасний двійник зустрівся з прототипом, якому понад дві з половиною сотні років… У кутку афіші було ще одне фото – розкрите дерев’яне яблуко. Хуліганство, автограф, натяк… Ніхто напевно не міг пригадати, чия то була ідея.
Без Валерія Вікторовича композиція з восьми живих фігур, що її ретельно витворила дизайнерка, позбулася б змісту, вкладеного в ту вісімку – в той «знак нескінченності». На обличчі Валерія Вікторовича, в його очах, у поставі голови, у його гачкуватих пальцях таїлися самі двозначності, нуртували глибинні бентежні таємниці. А тепер, після того як він зник і знову з’явився, вони зробилися ще помітніші. Того ж дня Ірина надумала зробити те, на що не наважувалася до останньої миті. Вона дуже довго роздумувала, навіть зі своїми подругами радилася.
– Уявіть, – міркувала вголос, – виходить на подіум хлопець у шароварах…
Товаришки, заледве почувши це, несхвально загули. Луїза навіть зібрала пальці в кулак і відстовбурчила великий палець донизу. Мовляв, ні! Тільки не це!
– Та послухайте! – зупинила їх Ірина. – Що за реакція?
Товаришки їй у відповідь:
– Банальщина!.. Заяложено до дірок!.. Несмак і перебір! Що спільного між Пінзелем і червоними шароварами?…
– По-перше, не червоними, а золотими, – ще більше здивувала вона їх. – По-друге, між Пінзелем і шароварами є зв’язок, і то безпосередній.
На давніх фото бучацької ратуші добре видно фігуру козака – сидить на аттику, закинувши ногу, наче на призьбі, склавши руки на боці – долоня на долоні. З одягу – лише шаровари. І філософський погляд удалечінь – туди, де тільки він бачить Дике поле. Неподалік вирують пристрасті: сичить у підземних водах Лернейська гідра, Давид перемагає Голіафа, Самсон учепився в пащу лева – напруження та боротьба. І лише спокійний козарлюга у священному неробстві мружиться на осонні, збиває всіх з пантелику своєю незворушністю; він сам-один, йому не треба ворога. Він ворог сам собі, він сам собі Давид і Голіаф, Самсон і лев, Лернейська гідра і Геракл…
Якби не вціліли ті старі світлини бучацької ратуші, то, може, Ірина й не повірила б, що можна так несподівано й іронічно, сміливо й безоглядно поєднати міфи та реальність, біблійних і давньогрецьких героїв із героями козаччини та слов’янської міфології. Для таких крутих замісів потрібні руки Пінзеля, його дужі працьовиті м’язи, здорове ігнорування поверхової чужої думки, байдужість і зневага до стереотипів.
І сталося так, що вночі перед самісіньким показом в Ірининій майстерні пошили золоті козацькі шаровари. Всупереч усім порадам.
Обабіч широкої килимової доріжки, що cполучала зали, стояли крісла – по три ряди з кожного боку, – утворивши між собою простір для дефілювання. Подіум для колекції «Пінзель. Святе і грішне».
Власниця галереї перед початком імпрези помітно хвилювалася – метушилась, покусуючи нижню губу Інна згадала про паперові серветки до шампанського, а тоді – про галерейні буклети, що мають лежати на столику при вході. А згодом завважила, що квіти поставлені не там і не так. Розпорядилася трохи пересунути крайні крісла: вони мали стояти на п’ять сантиметрів далі від кожного з проходів. Подзенькувала браслетами, перемовляючися зі світлозвукооператором. Очі її гарячково сяяли на розпашілому обличчі.
На противагу їй спокійним і незворушним, наче Будда, видавався ударник. Очі його сховалися за натягнутим на чоло каптуром спортивної бобки. Йому – хоч зараз починай! Сидить, схилившись, коло барабанів, ледь чутно торкається щітками їхніх поверхонь, видобуває з них стишений лагідний ритм.
Учасники показу – вже прибрані, нагримовані – з’юрмилися в дальній залі, пристосованій під залаштункову зону. Шестеро з фінальної вісімки вже готові вийти на подіум; із двома моделями, дівчатами-сестричками, закінчують працювати візажисти та перукарі. Аня з Яною позирають на себе в дзеркало, кидають оком одна на одну: чи себе вони там бачать?… Перевтілилися так, що й упізнати годі, ніби їх зніматимуть у фільмі й от-от пролунає сигнал до початку роботи.
Десять юних дівчат, професійних моделей, трималися окремо. Їх не лякала перспектива потрійних перевдягань, вони теревенили про своє і раз у раз вибухали сміхом.
Ірина, знехтувавши власний принцип – пити не більш як дві філіжанки кави на день, підносила до губ не знати котре горнятко. Але не від
