Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

— Будда під баньяном сидів… — невпевнено вставила Редька.

— Ти там знаєш. Може, поки він сидів під баньяном, там баобаб виріс, засох і на попіл розвіявся, а потім знову баньян виріс.

Вони трохи помовчали. Редька думала про баобаби і хлібне дерево — зголодніти встигла вже серйозно. І ще колись тато, відсвяткувавши з ними котрийсь Новий рік, на другий день зробив був «сендвіч сінгл мена» — розрізавши цілий здоровенний батон, накладав у нього все, що лишалося на столі, — від ковбаси до червоної риби, засипав усе сиром і запік у духовці. Бабця бідкалася, що «сухомятка», Соня гордовито поїдала низькокалорійний салат із селерою, а Редька щасливо наминала татів витвір: тоді їй здавалося, що смачнішого на світі й бути не могло. І зараз би здалося теж…

Чергова згадка про «рідкісного» тата боляче защемила душу. Редька аж струсонула головою.

— Так от, слухай, що я сказати хотіла… — чогось зашепотіла вона. — Там зараз щось дуже тихо, так? Хоч і світиться світло в кабінеті справа. Думаю, чувак чи чуваки, що нас сторожать, відрубалися.

— Вони не бухали ніби.

— Якщо би ще й бухали, то відрубалися б назавжди, земля їм пухом про всяк випадок.

— В сенсі? — Дордже нічого не торопав.

— Карочє. У мене в снікерсі дофіга таблєток снодійного було.

— Нашо?!

— Ну… случаї бивают разниє, знаєш. По-перше, я трохи боюся літати, і таблєточка снодійного — це ліпший засіб.

— А чо не нормально, в банці? Щоби більше на нелегальну наркоту схоже було? Знаєш, скільки би тебе на експертизі протримали, якби знайшли? Ти би все зі старту завалила…

— Заткнись, бо зараз завалю тобі в морду. Я таблєтки туда пхала, щоби від ведмедів врятуватися. Чи ще якихось уродів, які б нападали, але повелися би на шоколадку.

— Да-а. Святая простота. Нешнал джеографік за тобою плаче.

— Може і плаче. Та ще й конвульсіях забився би, якби я не забула дома суджучок, вимочений в отрутці, яку мені на здачу дали на базарі.

— Отрутка? Су… су — шо? — Дордже аж звівся на підлозі.

— Не сушо, а суджук. Сушена конина така. А отрута поширена — від щурєй, мишей, тараканов і блох. Так на базарі кричать, коли продають. Ну і ще від порчі й зглазу заодно.

— І ти, кажеш, в університеті вчилася? — Дордже не міг повірити в почуте.

— Ану тихо, давай послухаємо, — закрила дискусію Редька.

В коридорі було тихо, аж дзвеніло. Зненацька вся будівля струсилася від потужного ревіння. Редька з Дордже аж підскочили на місці.

— Це що?! — притислася до Дордже Редька.

Він секунду слухав, а потім пирснув:

— Хропотять!

Охоронці хропіли на два голоси так, як навіть пастухи не хроплять на полонині після трьох кварт самогонки баби Дусі.

— Ану тепер полижи мені руку! — скомандувала Редька.

— Шо?.. — Дордже важко вірилося, що Редька саме зараз з’їхала з глузду.

— Полижи мені руку, кажу. Якщо є слина. В мене в роті пересохло.

І вона, скрутившись у нелюдський бублик (ні серйозною йогою, ні художньою гімнастикою Редька в житті не займалася, тому це було справжнім подвигом), сама заходилася облизувати шкіру свого зап’ястя коло наручника.

— Я колись таке вже пробувала. В мене долоні не набагато ширші за зап’ястя. І зламані у двох місцях. Саночки, знаєш. Але ж тепер, курва, спухло всьо — від висоти чи від спеки, я там знаю?! Тільки якщо не щільно закрили — а таки не щільно, хоч і на останню штуку, бо зап’ястя у мене дитячого розміру — не всі ж придумали тортури для дітей? — я зможу повторити свій коронний трюк і висунути руку. Давай, лижи. Тобі зручніше.

Але незручно було обом. Дордже терпляче вислухав гарячковий Редьчин спіч і чесно спробував робити, як вона казала. Тільки легше вже було зламати, як у запеченої курки, руку в суглобі ще раз. Врешті, сяк-так вийшло наслинити. Редька зайорзала, акуратно почала тягти долоню, прокручуючи її вправо-вліво. Рука боліла й червоніла. Редька не вгавала.

— О… о! Пішло, пішло! — пошепки закричала вона. — Є рука!

Другу звільнити було вже легше. І ось уже Редька на свободі (якщо не зважати на закриті двері), а Дордже у двох парах наручників — одні активні, інші як імпотент із претензією.

Редька навшпиньки підійшла до дверей.

— Ха! Та тут же понтовий замок! Це ж явно не справжня тюрма у них. Кімната, блін, для конфіскованого збіжжя. Є тут куркулі? А контрабандисти? Чи для макової соломки. Чекай. Двері просто захлопуються — з іншого боку їх можна відкрити, крутнувши ту золоту ручку. Люблю Китай, він добрий і знайомий! Естети, бляха. Англійських замків наробили собі. Ой, у мене зараз очі поламаються.

Весь час свого словесного проносу Редька стриміла навшпиньках. І цієї висоти ставало хіба на те, щоби побачити замок, але явно до нього не дотягнутися.

— Холєра, треба щось придумати. Іди сюда. Підсади мене. Або дай на спину стану.

— На голову собі стань!

— Стану. Дурак ти і тормоз. Іди сюда бігом. Підсади-но маму!

Дивна риса була в неорганізованої й втикальної назагал Редьки: як тільки доходило до чогось справді нагального, серйозного, небезпечного й екстремального, в ній наче просиналася інша особистість. Дієва, рішуча, відважна. Правда, й відходила вона в тінь із відходом форс-мажору.

Дордже підійшов, став на коліна.

— О, ти просиш моєї руки? — істеричний сміх не завжди вчасна штука.

— Я прошу тебе сісти мені на шию, — спокійно сказав Дордже. — Це майже те ж саме. Я встану, ти будеш достатньо високо, потягнешся вниз через решітку. Тільки акуратно, не зламай, будь ласка, мені шию.

Редька послухалася. Дордже, висадивши її собі на шию, насилу вставав — а ви попробуйте зі скутими за спиною руками і з майже 50-ма кілограмами на шиї. Дордже не був штангістом чи еквілібристом, тому на півдорозі втратив рівновагу й завалив бідолашну Редьку на землю, упавши на неї й сам. Грюкоту було достатньо, щоби охоронці попрокидалися. Але, видно, українські фармацевти досягли неабияких висот у барбітуратній промисловості — охоронці спали, як убиті, підтрушуючи весь свій поліцейсько-військовий відділок тонічним хропінням.

— Йоб твою блядь мать! — пошепки матюкалася Редька, що, погодьтеся, не легко.