Кривоклят - Яцек Денель

потім підвівшись і підійшовши до нього, але саме наближення до Давида спонукало зустрітися з ним — у цей момент, втягнутий, воно змусило мене з ним зустрітися, беззастережно, і це був кінець обливання Давида, жодного обливання Давида — і я це знав занадто добре — відбутися не могло, це була річ, відома мені віддавна, річ, яка ставалася не раз, власне кажучи, на кожне обливання припадали два або три рази, коли я заходив до музею чи колекції мистецтва з глибоким переконанням, що того дня обіллю цей або інший твір, після чого відмовлявся — не через натовп, надмір охоронців і так далі, а через утягнутість і беззастережну капітуляцію перед твором мистецтва, через яку я проводив із цим твором наступну годину, дві чи три, а також проводив її із сусідніми творами, що висіли на стінах інших зал, і виходив, ніким не переслідуваний, із такою самою невідкоркованою пляшкою кислоти в кишені плаща. Так само й тепер я був змушений рятуватися втечею до зали Веласкеса. У залі Веласкеса, по суті, я міг би закінчити свою акцію, міг би в ній закінчити ще одну свою спробу виконати завдання, оскільки обливати кислотою в залі Веласкеса є що, і слід сподіватися, що пошкодження бодай однієї інфанти потрапило б на перші сторінки всіх газет і в усі телевізійні новини, певна річ, із відповідною сумою, супроводженою численними нулями, тим більше що короля, королеву, інфант та інфантів повісили поруч, одне біля одного, як довгу порізану родинну світлину, на якій шестеро осіб через подвійну експозицію фотопластинки з’являються двічі, стоячи всередині цієї зали, я подумав, що, по суті, стоїш усередині королівської родини, з якоїсь причини це на певний час мене дуже розважило, розважило аж до сліз, однак за мить я розтривожився, бо усвідомив, що атаку на будь-яку інфанту чи будь-якого інфанта, що й казати про їхніх батьків, помилково зрозуміють, зрозуміють як атаку на інститут монархії, можливо, як критику правління Хуана Карлоса II або ж критику його зречення від престолу, всі таблоїди детально вивчали б мої, певна річ, висмоктані з пальця, монархістські чи антимонархістські погляди, і весь жест потонув би в безглуздих фантазіях про політику, одна лише думка про це майже довела мене до сказу, адже я був близький до того, щоб узяти пляшку в руку, якби не пароксизм сміху, я її відкоркував би й порснув би її вмістом на одну з тих ідеально вигладжених щічок і далі — на габсбурзьку брошку з двоголовим орлом, на сукні, що іскрилися мало не абстрактними вишивками, і так далі, але, на щастя, цього не трапилося, і мене не сприйняли за одного з політичних маніяків. Оскільки людей, які привласнювали собі право нищити якийсь шедевр через перипетії особистого життя, товкли молотком скульптуру Мікеланджело, бо вважали себе воскреслим Христом, або навідліг різали якесь чудове полотно, бо їм дала відкоша геть нецікава особа з маленькими оченятками й зав’язаним у хвіст волоссям, мені завжди було важко зрозуміти, остільки щирим, глибоким нерозумінням і щирою, глибокою ненавистю я завжди обдаровував отих затятих, тупих у своїй затятості, просто нескінченно тупих у своїй затятості чваньків, які нищили твори мистецтва через політичний або релігійний фанатизм. Я виключаю з цієї групи американського святенника, який кинув стільця у «Венеру» Буґеро[34], бо, за його словами, він бачив схожі мальовидла в домах розпусти й не хотів, щоб його мати чи сестра натрапили на неї в музеї, оскільки неможливо не визнати його рації, «Венера» Буґеро могла б висіти в кожному борделі й, присягаюся, у багатьох із них справді висить її огидна, вицвіла до бурякового або лазурового кольору репродукція, ненабагато бридкіша за оригінал, я думаю радше про тих крикунів, істериків і маніяків сучасності, наприклад, про литовця, який із кислотою і ножем кинувся на «Данаю» Рембрандта в Ермітажі, бо росіяни окупували його батьківщину, хоч окупація закінчилася незабаром, а тривала якихось півстоліття; ціла окупація Литви була епізодом у трьох із половиною століттях існування «Данаї» Рембрандта, литовець був епізодом в існуванні «Данаї», Ермітаж є епізодом в існуванні «Данаї», всі ми тільки епізоди, епізоди, епізоди, навіщо ж напружуватися, бігати з ножем, соляною кислотою, аби геть безуспішно, зрештою, домагатися якихось незначних змін в епізоді, сваритися про примітки до епізоду? Я не здатен зрозуміти й не хочу зрозуміти, не здатен викресати із себе бодай крихти розуміння не лише для тупих мафіозі, які висаджують у повітря автомобіль-бомбу під палацом Уффіці через якусь незначну зміну в італійській пенітенціарній системі, чи для чваньків, які валять скульптури шістнадцятого століття внаслідок зміни адміністративних кордонів швейцарських кантонів, чи навіть для борців за справу, яку я в глибині душі підтримую; не маю в собі ні на гріш розуміння для Мері Річардсон, що наосліп лупить у «Венеру» Веласкеса, креслить тесаком аналогію між нищеною «Венерою» й Еммелін Панкгерст, нищену англійський урядом, — що за нестерпна публіцистика! Вони, певна річ, сказали б, що я прекраснодушний ідеаліст, що я трясуся над шматком дошки або полотна, коли люди гинуть, оскільки знаком нашої епохи, нашої в найбридкіший спосіб занепадницької епохи є те, що краса, поєднана з духом, є образою, а не похвалою, але якби вони так сказали, а сказали б безсумнівно, до того ж зі зневагою, то тільки тому, що, як майже всі, нічого не розуміють, їм здається, що вони розуміють більше за решту, але розуміють ще менше за решту, оскільки я трясуся не над дошкою чи полотном, а над єдиним виходом, над виходом загородженим, замаскованим, прихованим із майже безвихідної ситуації, у якій ми опинилися, оскільки люди гинуть, руки тягнуться до червоних ядерних кнопок, оскільки організовуються бойові загони та приватні армії, оскільки паперові гнізда ос пропаганди безперестанку будуються саме тому, що ніхто не зосереджується на тих дошках, на тому полотні, на тих аркушах, на тих нотах; із нерозумним спрощенням кажуть, що музика пом’якшує звичаї, але мистецтво пом’якшує звичаї так само, так само це робить література й решта великої розмови нас самих із нами самими, що точиться тисячоліттями, спроби розуміти, приреченої на провал, але єдиної спроби, яка має бодай якийсь сенс, і вони можуть до нудоти показувати у фільмах есесівців, що в пойнятому вогнем гетто розводяться про Ґварді[35], латиноамериканських слідчих, що в перервах між сесіями тортур захоплюються смичковими квартетами, або кривавих диктаторів-поціновувачів китайської поезії десятого століття, але все це нісенітниці, написані, промовлені й зняті людьми з геть зіпсованим смаком, тільки тому, що