Кривоклят - Яцек Денель

на кожного іншого клієнта, не підводили навіть очей, зосереджувалися на видаванні решти та друкуванні квитка або відриванні його з квитанційної книжки, зовсім як та меланхолійна жінка, яка, не знаючи, що скількись років тому я підпалив тут «Автопортрет» Рембрандта запальничкою, саме відірвала квиток від квитанційної книжки й апатично подала мені, інкасувавши чотирнадцять євро, чотирнадцять євро за вхід до так званого палацу мистецтва. Так звані любителі мистецтва полюбляють Kunsthistorisches Museum, бо він є так званим палацом мистецтва, що становить гідну оправу для колекцій, тобто має все, що мають справжні палаци: мармурові колони з позолоченими капітелями, парадні сходи, фрески на склепіннях, купол і так далі, а також усе, що мають церкви, оскільки це також і так званий храм мистецтва, однак моя дружина щиро ненавиділа, за її словами, найбільший на світі пам’ятник кепському смаку меценатів, Поглянь, казала вона, цей несмак просто не має собі рівних, поглянь на ці монограми, всюди Е та FJ[29], на великих щитах із білого мармуру обабіч сходів, позолочені попід самим куполом, фарбовані між химерами в холі, у залах, який щедрий вияв вульгарного смаку — все й усюди опечатати собою, підписати, вигравіювати на кожному приборі, аж до найменшої ложечки, вишити на кожному елементі постелі, аж до найменшої пошивки для ясика, три яруси гігантської білизняної шафи, три яруси буфета й кожен елемент волає: Я, я, я, моє, моє, моє, казала вона, піднімаючись сходами, геть нестерпна річ, чоловік, який за все своє непристойно довге життя не прочитав жодної книжки, який пишався тим, що не прочитав жодної книжки, і дружина, яка, поки її не вбили напилком, убивала час вправами на гімнастичній стінці й писанням найгірших у світі віршів, зачинили одну з найпрекрасніших колекцій мистецтва у власній білизняній шафі, казала моя дружина[30]. Тоді як я вбачав у цій гнітючій, розкішній коробці радше схрещення склепу зі складом старовизни: чоловік, який із картин за все своє життя, за все своє непристойно довге життя насправді цінував тільки святі образки, що їх привозила йому з храмових празників коханка, вдивлявся лише у святі образки, закладені за раму паравану, який стояв біля простого, що тисячі разів підкреслювалося, що підкреслювалося до нудоти в усіх шкільних читанках, офіційних і неофіційних біографіях, військового ліжка, власник дюжини Веласкесів і дюжини Брейґелів зустрічався лише з іконками, з Аполонією, до якої зверталися молитвами прасувальниці з Ґмюнда, з Марією, перед якою вклякали селянки з-під Марія-Шмольна, грубо рисованою Мадонною з Маріацелля, закритою суконкою, як перинами; натомість жінка, яка, поки її не вбили напилком, вбивала час вправами на гімнастичній стінці, кохалася в найнестерпніших підробках під античність, у мармурах, перероблених на гіпс і пофарбованих ядучими кольорами; тож обоє вони всупереч тому, що співалось у всіх газетах, читанках та історичних книжках, не лише передали народові безцінні колекції мистецтва, а й викинули з дому безцінні колекції мистецтва, оскільки не могли стерпіти зустрічі із шедеврами, кожна зустріч із шедеврами, що їх, я переконаний, вони щосили уникали, якщо тільки вона траплялася, вочевидь, оголювала всю їхню загрозливу малість, ба більше, неймовірний контраст поміж їхньою загрозливою малістю та їхньою бундючною, надутою, уявною величчю, тому вони не мали іншого виходу, як викинути ці твори, замкнути їх десь, позачиняти на складі, щоб ніхто не міг їх оглядати, щоб ніколи з ними не змагатися, і саме тому, за словами моєї дружини, вони замкнули їх у білизняній шафі, яка мені, за моїми ж словами, більшою мірою здавалася склепом, гігантським колумбарієм, де картини висять одна над одною, де скульптури стоять рядами, як чергові надгробки вздовж цвинтарних вуличок, а ці погруддя згори, в округлих нішах над дверима, що провадять із зали до зали, абсолютно нестерпні, ніби впізнавані — Рубенс, ван Дейк, Рембрандт і так далі, але ж це не що інше, як віденські міщани, що стоять у нішах родинних склепів на Центральному кладовищі, один за одним: фабрикант паперу, фабрикант карет, продавець мануфактури, різник тощо — усі переодягнені на костюмований бал Макартом, сфотографовані Анґерером[31], виліплені Вейром[32] і так далі, цвинтар, цвинтар! По обидва боки — з італійсько-іспанського та нідерландсько-німецького боку — всюди трупи віденських міщан, переодягнених на костюмований бал у художників! І в цій надміру жалюгідній та образливій оправі — твори, зала за залою, зала Караваджо, зала Веласкеса, зала Рембрандта, зала Бордона[33], яка вже, зрештою, і не є залою Бордона, зала Брейґеля й так далі, щиро кажучи, численні можливості, що не стіна, то кілька чорних дір, які засмоктують із просто астрономічною силою, але й випромінюють силу просто астрономічну. Вже перша зала — зала Караваджо — засмоктує мене й прицвяховує до шкіряного дивана, мистецтво з нами не цяцькається, за словами Цеєтмаєра, мистецтво з нами не цяцькається, думаю я, тут іде гра з найвищими ставками, думаю я з подивом, дивлячись на стопи паломників, що вклякають перед «Мадонною з вервечкою» Караваджо, це надійний варіант, думаю, стискаючи в кишені пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, але мало голів, мало, насправді в Давиді на одну голову більше, тільки одна напівпостать, але аж дві голови — такі пропорції Давидів і Саломеї, є що обливати, бо ж облита голова діє значно сильніше за облиту руку, ногу чи шати, що й казати про облитий пейзаж чи облитий натюрморт, тож, сподіваючись на те, що мені вдалося б обприскати кислотою голову Давида, що має тіло, і голову Голіафа, що тіла не має, я навіть наважився б доскочити до великої «Мадонни з вервечкою», але там зумів би обілляти щонайбільше низ картини, лише ті чорні від куряви знеможені стопи, хоч і феноменально намальовані, хоч і намальовані значно краще за деякі обличчя, за те банальне, кругле, наче місяць, і біле, наче місяць, обличчя Мадонни, «Мадонни з вервечкою», подумав я, що виграла б у живописному сенсі, якби замість обличчя мала стопу паломника, тоді як Давид майже досконалий, із трьох Давидів — римського, віденського й мадридського — цей найдосконаліший, можливо, важка, кучерява довбешка римського Голіафа краща, але зовсім не тому, що це начебто автопортрет Караваджо, мадридська поза, можливо, сучасніша, але віденський, з гарною тінню меча на плечі, є ідеально збалансованим; коли я думаю про Давида Караваджо, то думаю про всіх одночасно, але особливо про віденського, подумав я, підсідаючи дещо ближче до Давида Караваджо й далі стискаючи в кишені плаща пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, я прицілився в нього, спочатку сидячи,