Кривоклят - Яцек Денель

говорити, рухатися, мислити, врешті-решт саме моє обличчя ненормальними, терапії, що їх лікарі добирали, зробили мапу мого обличчя нерозбірливою, непроникною, загородженою майже на всіх шляхах, однак моя дружина, моя майбутня дружина блискавично зорієнтувалась у цій мапі, пройшла мапу мого обличчя, моїх тиків, мого белькотіння, і коли в тій короткій розмові, що стосувалася, наскільки пам’ятаю, іншої книжки Ґомбріха, яку вона теж мені рекомендувала, коли в тій короткій розмові я сказав, пробелькотів, зовсім без зв’язку, без зв’язку з «Мистецтвом та ілюзією» Ґомбріха, як і без зв’язку з його іншими книжками, а також без зв’язку з томом нот народних пісень, коли я пробелькотів: Я психічно хворий — то зрозумів, що вона прийняла це, не змигнувши оком, не тому, що їй було байдуже, що я був їй байдужим, а тому, що зі своєю відвагою вона пройшла мапу мого обличчя, моїх тиків і бовкань, сягнувши самої моєї суті. Тому нам не залишалося нічого іншого, як почати залицятися одне до одного, без чого ми, мабуть, могли б обійтися, але для нас обох, радше несміливих, це розв’язання було б надто непристойним, потім, зрештою, ми часто розмовляли про цей надміру дивний процес залицянь, який для нас, власне кажучи, був зайвим, але виявився, власне кажучи, потрібним, міркуючи, чи ми стали б узагалі чоловіком та дружиною, якби в той момент, після розмови над Ґомбріхом, не розпочали процес залицянь із його прогулянками, суботніми побаченнями, двома походами на танці, які, зрештою, ми обоє щиро ненавиділи, хоча те, що ми мусимо стати чоловіком і дружиною, було абсолютно беззаперечним, хоч ми обоє несвідомо прийняли це як аксіому так само, як за аксіому прийняли також одразу, що це буде не лише шлюб моєї дружини зі мною, а й також шлюб моєї дружини з валіумом і галоперидолом та з усім, що вони із собою несуть, а точніше що виносять зі шлюбу, але моя дружина була відважною. І я не перебільшуватиму, якщо скажу, що вона мене врятувала. Моя дружина мене врятувала, по-перше, одружившись зі мною, а по-друге, переконавши мене, що я повинен облишити фантазії, нібито належу до так званих легкохворих, і прийняти, що я важкохворий, і це парадоксальним чином дало мені значно більше свободи, якби не моя дружина, думав я тепер, прогулюючись від станції Відень-Мітте через Міський парк у напрямку музейного району, мене узагалі, мабуть, тоді не було б, мабуть, я давно вже помер би, доведений до повного знищення, до зникнення з лиця землі мудрими графіками страждань і терапії, що їх тримали в пещених руках лікарі, вона врятувала мене так, як рятують бойового товариша, хоча їй самій не доводилося вести таку війну, як моя, вона вповзала зі мною на смугу нічийної землі й упродовж одинадцяти років нашого шлюбу тягнула мене через вирви від мін і бомб під нищівним вогнем у безпечне місце. Осінь уже встигла стужавіти, зміцніти в собі, дерева майже вже втратили листя, і місто спорожніло, бо нікому не хотілося ходити вулицями в таку погоду, ще без снігу, навіть без дощу, просяклу вологою, але без жодної мжички, і, попри це, геть відразливу, й отак я дійшов до тієї знаменитої площі між двома музеями, одним, набитим набитими опудалами й сушеними рибинами, та другим, набитим набитими скульптурами та сушеними картинами, під сам пам’ятник Марії-Терезії, і я задивився на її бронзовий імператорський зад, уміщений по всій ширині так само бронзового трону, на те бронзове імператорське безе, з якого скіпетр і коронована голова стирчали, як родзинка й паличка ванілі, випадково доклеєні до піни, збитої з білка, цукру, бронзи й амбіцій. Після чого, намацавши в кишені плаща пляшку сірчаної кислоти, я рушив у напрямку дверей Kunsthistorisches Museum. Я знаю, після кожної атаки, після кожного судового процесу відбувалося те саме: у десятках, у сотнях музеїв Австрії, Східної Німеччини, Західної Німеччини, пізніше — в Німеччині як такій, у Франції, Швейцарії, Великій Британії й так далі обговорювали мій випадок, обговорювали випадок Кривоклята, у десятках, сотнях музеїв усієї Європи працівницю освітнього відділу або бібліотеки просили скопіювати мою фотографію з якогось жовтого видання, найкраще збільшену, наклеїти її на шматок картону й помістити в шухляді під музейною касою, щоб продавець квитків міг перевірити, чи не пускає він до безцінних творів цього психопата, цього дегенерата, якому вдалося вже знищити майно особливого значення для культури в кількох країнах, і, звичайно ж, продавці чи продавчині квитків місяць, два, п’ять місяців уважно й неприхильно придивлялися до кожного чоловіка середнього віку, потім дещо старшого віку й, урешті-решт, зрілого віку, нахилялися до шухляди, висували її, кидали погляд на її дно, порівнювали брови, форму очей, носа саме тоді, коли я ніяк не міг відвідати їхній музей, тому що сидів або в слідчому ізоляторі, або вже в закладі, лікарні чи медичному центрі, з якого ніхто мене не випустив би, тоді як вони — продавці та продавчині квитків — впадали в справжню істерію, мучили невинних людей — чоловіків відповідного віку з продовгуватим обличчям, наказували їм ставати під світло, морщити чоло, піднімати підборіддя, наказували їм робити це все, водночас позираючи на вийнятий із шухляди шматок картону, — і так багато місяців; одного разу я дізнався про білетерку з музею в польській копальні солі, чия сестра, що доглядає в Австрії якогось дідугана, надіслала не одну, а три фотографії, вирізані з трьох різних таблоїдів, майже завжди, зрештою, це були однакові кадри з трьох однакових таблоїдів, вона ж наклеїла собі ці фотографії, а як же інакше, на шматок картону, переконана, що я навідаюся до тієї копальні солі й обливатиму дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою манекени із зображенням гірників за роботою, а також гірничі шапки й мундири з чорного сукна, її одержимість постійно зростала, з почуттям небезпеки вона приїхала за адресою закладу, де я перебував, і ламаною німецькою написала мені довгого листа, мовляв, вона знає, який у мене вигляд, і захищатиме манекени та мундири з чорного сукна, навіть якщо їй доведеться заплатити за це смертю чи каліцтвом, що й казати про жахливе й пожиттєве спотворення обличчя і так далі, вона надіслала мені ще другого такого листа і третього, після чого, як я дізнався, сама опинилась у якомусь закладі. Але, звісно ж, коли я вийшов на свободу, продавці та продавчині квитків уже про все встигли забути, встигли викинути шматок картону, встигли стерти моє обличчя з пам’яті, тож, коли я відвідував їх, вони дивилися на мене як