Вірнопідданий - Генріх Манн

На вокзалі вони вирішили, що їм не слід їхати разом одним візником. Дідеріх поїхав додому трамваєм. Їхні погляди і руки ледве зустрілися.

— Ух! — вирвалося у Дідеріха, коли він залишився сам. — Кінець! — І подумав: «Могло б скоїтися лихо. — І з обуренням: — Яка істеричка!» Сама вона, напевне, вхопилася б за човна. Йому довелося б викупатися одному. «І весь цей трюк вона придумала тільки тому, що хоче неодмінно одружитися зі мною! У жінок хитрощів вистачає! Вони ні на що не зважають. Нашому братові за ними не поспіти. Цього разу, мабуть, вона пошила мене в дурні ще більше, як тоді з Мальманом. Ну, це буде мені наукою на все життя. Годі!» І він твердим кроком попрямував до новотевтонів. Відтоді він став усі вечори збувати в них, а вдень зубрив, готуючись до усного екзамену; але на всяк випадок не вдома, а в лабораторії. Коли він ішов додому і піднімався сходами, то важко дихав. Він мусив визнати, що серце у нього сильно б’ється… Повільно відчиняв двері своєї кімнати — нікого; першої миті йому ставало легше, але кінець кінцем він щоразу питався у хазяйки, чи не приходив хто-небудь до нього. Але ніхто не приходив.

Проте за два тижні він одержав листа. Розпечатав його, не подумавши. Потім хотів був кинути його непрочитаним до шухляди письмового стола, та зразу ж витяг назад і, далеко відставивши руку з листом, узявся читати. Поквапливо, недовірливим поглядом вихоплював він то там, то тут окремі рядки. «Я така нещаслива…» — «Стара пісня!» — відповів Дідеріх. «Я не смію прийти до тебе…» — «Твоє щастя!» — «Який це жах, що ми стали чужими одне одному…» — «Принаймні ти сама бачила»… — «Даруй мені те, що сталося; чи нічого не сталося?» — «Як для кого!» — «Я не можу так жити!..» — «Знов за старе?..» І він остаточно жбурнув листа до шухляди поверх іншого листа, в якому він однієї радісної безтямної ночі, перейшовши всяку міру, вилив свою душу і якого, на щастя, не послав.

За тиждень, повертаючися вночі додому, він почув за собою кроки, які лунали якось особливо. Він обернувся: перед ним, простягаючи до нього руки, стояла жіноча постать. Відмикаючи двері і заходячи, він ще бачив її в напівтемряві. Він не засвітив світла. Йому соромно було освітити кімнату, яка колись належала їй, поки вона стоїть унизу в темряві і дивиться догори. Ішов дощ. Скільки годин вона чекала? Певно, вона досі ще стоїть там з останньою надією. Це нестерпно! Він хотів розчинити вікно — і відсахнувся. Несподівано для самого себе він опинився на сходах, з ключем у руці, але вчасно змусив себе повернутися. Після цього він замкнув свої двері і роздягся. «Більше витримки, мій любий!» Цього разу він не виплутався б так легко. Звичайно, дівчини шкода, але зрештою вона сама того хотіла. «Насамперед я маю обов’язки перед самим собою». Вранці, погано виспавшись, він навіть відчув до неї злобу за те, що вона ще раз намагалася збити його з пантелику. Тепер, коли вона знала, що він має складати іспит! Така безсовісність саме в її характері. А ця нічна сцена, ця роль жебрачки під дощем надавала її образові дечого і підозрілого, і зловісного. Він уважав, що вона остаточно впала. «Ні в якому разі більше не зустрічатися!» — поклявся він собі і поклав на той короткий час, який йому ще лишалося пробути в Берліні, змінити квартиру: «Якщо це навіть коштуватиме зайвих грошей». На щастя, один з його колег саме шукав кімнати; Дідеріх не зазнав ніяких збитків і відразу ж переїхав далеко, аж до північної ділянки міста. Незабаром по цьому він склав іспита. «Нова Тевтонія» влаштувала на його честь ранкову пиятику, яка тривала до вечора.

Вдома йому сказали, що в кімнаті його чекає якийсь пан. «Напевне, Вібель, — подумав Дідеріх, — адже він повинен привітати мене». І окрилений надією: «А може, це асесор фон Барнім?» — він відімкнув двері і відсахнувся: перед ним стояв Геппель.

Той так само не зразу знайшов потрібних слів.

— Он як, у фраку? — сказав він за мить і нерішуче додав — Ви, може, були в мене?

— Ні, — відповів Дідеріх і знову злякався. — Просто я склав іспит на доктора.

Геппель відповів:

— Ах, так, поздоровляю.

Потім Дідеріх насилу видушив із себе:

— Де ви довідалися про мою нову адресу?

Геппель відповів:

— Ви, звичайно, не залишили її своїй колишній хазяйці. Але існують інші способи.

І вони подивилися один на одного. Геппелів голос був спокійний, але Дідеріх відчував у ньому страшну загрозу. Він завжди відганяв від себе думки про катастрофу, і от вона настала. Він змушений був сісти.

— Власне, — почав Геппель, — я прийшов тому, що Агнесі зовсім погано.

— О! — вимовив Дідеріх з облудним розпачем. — А що з нею?

Геппель сумно похитав головою.

— Серце відмовляється працювати, але це, звичайно, тільки нерви… Звичайно, — повторив він після марного чекання, що Дідеріх підтакне йому. — Вона впала в меланхолію від нудьги, і мені хочеться її розважити. Виходити їй не можна. Якби ви коли-небудь прийшли до нас; до речі, завтра неділя. «Я врятований, — відчув Дідеріх, — він нічого не знає». Радість зробила його дипломатом. Він почухав потилицю.

— Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми: професорами. Завтра вранці я їду.

Геппель поклав йому руку на коліно.

— Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов’язки і щодо старих друзів.

Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.