Крамниця щастя - Ольга Деркачова

— Святе...

— Віще...

— Сакральне...

— Наше...

Він гладив її волосся й обережно цілував її очі, вуста, чоло, гладив і заціловував тонкі пальчики, милувався рідним обличчям. Врешті відпустив, але лише на якусь долю секунди.

— Ти вийдеш за мене? — Олексій простягнув Марині малесеньку, наче лялькову, золоту обручку.

— Спочатку закінчу університет, — щасливо посміхнулася Марина, стала навшпиньки й поцілувала Олексія в щоку.

P.S.

Весілля було тихе. Без гучних музик і довжелезних лімузинів. Без п’яно-щирих гостей і лицемірно-липких привітань. Але була легка, як павутинка, сукня й вінчання в старій дерев’яній церкві. Не було подорожі на який-небудь острів. Але була хатинка далеко в горах. Не було розкішної квартири. Але так затишно в їхній тепер спільній «хрущовській» двокімнатці. Не було діамантів і порцелянового посуду. Але було море книг. Він не встеляв їй підлогу пелюстками троянд. Але він носив її на руках і бачив такі самі сни, як вона. Невже цього мало?

Справа не в кав’ярнях[1], не в каві й тим паче не в цінах на неї. Справа не у відвідувачах, не в знайомих чи незнайомих. Справа в нас. Лише в нас. А декорації — то ж тільки декорації, що оживатимуть щоразу, коли хтось розігруватиме нову виставу.

Чи прийдеш ти сюди, коли нас уже не буде? Яку каву ти замовлятимеш? Американо? Еспресо? Чи згадуватимеш ти тоді, як я казала, що відстрілювала би тих людей, що говорять на каву «експресо», а ти заперечував, що є і баристи, які називають так міцну чорну каву.

Направду, то не еспресо. То просто міцна кава. Без цукру. Без молока. Як і любов, без жодних домішок.

А ми додавали то молоко, то цукор, то воду.

Ми не мали права на чисту любов без сурогатів. Від такого кохання божеволіють, мабуть. Тому ми додавали обачності, домішували мудрість, розчиняли вдавану байдужість, клали на блюдечко мовчання й відсутність дотиків. Аби лиш захистити її. Тому ми... Знаєш, тоді вже буде не важливо, що ми. Бо тоді вже нас не буде.

Якщо будеш ти, то це не страшно. Хай навіть без нас. Ти, головне, будь. А я приходитиму в снах і розповідатиму тобі історії про ті часи, коли ми сміялися над тим, що еспресо називають «експресо».

Але.

Якщо можеш, знайди для нас місце. Таке, щоб тільки наше, щоб жодних кордонів, завдовжки з уявне відчуження, щоб жодного мовчання, якщо воно не пов’язане з переплетенням наших рук. Засели той світ птахами й рибами, аби за їхнім шумом та галасом ніхто не чув наших розмов.

І тримай мене так, як умієш тільки ти...

За ними найкраще спостерігати звідси. Сховатися в кутику кав’ярні й дивитися у вікно завбільшки з вулицю. Увесь день вони мовчать, тихі та непримітні. Лиш прогинаються-опираються чіплянню усіляких оголошень. А ввечері спалахують світлом кольору сонця.

А один із них, той, що навпроти кав’ярні, також полюбляв спостерігати. Найбільше — зазирати у вікна.

І так було: сивий чоловік спостерігав за ліхтарем. А ліхтар спостерігав за сивим чоловіком.

Сивий чоловік пив свою каву й дивився на ліхтар, не криючись. Офіціантки були переконані, що він на когось чекає. То мусила бути жінка. Можливо, у неї мало бути русяве волосся, можливо, вона могла би бути білявкою, а можливо, брюнеткою. У неї могли бути очі кольору волошок або чорної кави. У неї могли бути тонкі пальці, білі або засмаглі. Вона могла би носити капелюшок або французький берет. Зрештою, вона могла би вбігти до кав’ярні простоволоса, розхристана, сісти біля нього й дзвінко розсміятися. Так, щоб усі відвідувачі почали озиратися. А дівчатка-офіціантки також би приєдналися до її сміху, бо вона була би саме такою, якою вони її собі уявляли.

А сивий чоловік стримано усміхався би.

А ліхтар би зазирав у вікно кав’ярні. Немов ненароком, немов випадково... Але міг і не напружуватися, його підглядання й так ніхто не помічав. Міг не ненароком, міг не випадково. Усім байдуже.

Ліхтар це розумів, тому він іноді дозволяв собі певні натяки на свободу. Нахиляв голову трохи сильніше, ніж мав би. Йому подобалися, як метушилися дівчата-офіціантки, як бармен змішував коктейлі та чаклував над