Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
– Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор виліз із своєї могили…
Тапур пополотнів. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечі, то іншого, тряс і кричав:
– Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'їдалися??! Чи спросоння? Як це Ор міг… із могили вилізти?
– Па-пастухи казали, – тряслися дозорці мов у лихоманці.
Зрештою Тапур видавив із них.
Дозорці чатували дальні підходи до кочовища (а такі дозори, після того як Тапур заворогував із Іданфірсом, пильно стерегли і вдень і вночі всі підходи до кочовища), десь під ранок стріли переляканих пастухів, котрі, покидавши свої табуни, втікали із степу чимдуж… Пастухи крикнули їм, що у могилі Ора з'явилася дірка і хтось із неї буцімто виліз… Дозорці не стали гаяти часу, а повернули коней у табір…
Дозорці були такі перелякані, що Тапур зрозумів: трапилось щось незвичайне…
Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий і справді повертається?.. Врочисто зустріти і передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камінням? Щоб вдруге не посмів вилазити на світ білий. Мабуть, запізно розігнав він орлів на могилі Ора. Встигли напоїти старого вождя. Ось тепер і крутись. Хоч, як розібратися… Тапур живий, а Ор – мертвяк. Хоч і воскреслий. І владу він втратив разом із своєю смертю. То хай сидить у світі предків і не заважає своєму синові. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тоді буде? Та й не збирається Тапур нікому віддавати свою владу. Навіть рідному батькові!!
– Анахаріс!.. – спокійно сказав Тапур. – Візьми загін і мчи до могили Ора. Чого ти зблід?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справді він… ну, Ор… голови не втрачай. Ліпше було б, якби Ор поліз назад у свою могилу. Добровільно. Скажи: місце його на білому світі уже зайняте. Він своє віджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шанує, але… хай не утруднює себе мандрівками з того світу у цей. Біжи! Стривай!… Скажи воїнам, щоб не полохались, як ті дурні дозорці. Мертвяки безсилі супроти озброєних воїнів. Бо білий світ належить нам, живим… Стривай!.. Кого б із чужих не здибали… біля могили чи… взагалі у степу… хапайте! І – до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Ні – досить! Гайда!..
І ось Анахаріс стоїть сам не свій. І це той ватаг кінноти, котрий ніколи не відав страху в битвах. Бо там рубався із живими людьми, а тут…
– Хто вони такі?! – грізно кричить Тапур. – Чи мій хоробрий ватаг так злякався, що й мову йому відібрало?
– О, мені легше повести кінноту у бій, аніж мати справу із ними, – стримує дрож ватаг. – їх троє…
– Кого – троє?
– Посланців старого вождя Ора.
– То, виходить, Ор полінився вилізти, а прислав своїх посланців? – задумливо мовив Тапур. – А вони вимагатимуть золотих бляшок… Звичайно, для Ора… Гм… Розкажи, як ви здибали тих… ну, посланців Ора.
– Оточили могилу Ора, – розповідав схвильований ватаг, і голос його все ще тремтів. – Вже почало розвиднятися. Бачимо – дірка. У могилі… Воїни сполошилися, але я заспокоїв їх… Зараз буде вилазити вождь, – кажу воїнам, – і не подобає, щоб ви були такі перелякані… Стоїмо. Чекаємо. А Ор не вилазить… Коли це чую, хтось у дірці шамрає… Ніби лізе. Сюди. У білий світ… А потім у дірці чхнуло. Я підійшов ближче і – щоб заспокоїти своїх воїнів – кажу чемно: «Будь здоров, великий Ор!..» У дірці – мовчання. Я знову озиваюся: «Ор, не гнівайся, а вислухай мене спокійно. Чого тобі треба у нашому світі? Невже тобі зле у світі пращурів?..»
– І-і… що?.. – весело спитав Тапур, чим дуже здивував ватага. – Побажав ти здоров'я Ору… Що далі?
– А далі ніби зашаруділо щось у могилі і… стихло. Потупцялись ми ще трохи, а далі я й кричу: «Слухай, Ор! Для чого ти затіяв цю справу? Тапур тобою незадоволений. Ти заважаєш йому спокійно жити. Він хоч і син твій, але – стережися. Або сиди у могилі, як сидять усі мертві, або скажи, чого тобі треба? Якщо сам не можеш вилізти, пришли своїх слуг».
Анахаріс вмовк, витираючи мокрого лоба. Тапур весело подивився на нього, гмикнув:
– Гм… Далі…
– А далі з могили вилізло троє… У землюці всі, як марюки. На людей не схожі. Воїни відсахнулися, та й мені не по собі стало. Але тримаюся… Питаю тих трьох, що з могили вилізли: «Ви хто такі?» Один з них і відповідає, що вони – слуги великого вождя Ора… Я… я привів їх у табір…
Тапур якусь мить мовчав, мнучи в кулаці бороду.
– Гаразд, – зрештою озвався, – приведи їх до мене…
– Слухаю, мій вождь!..
Анахаріс вийшов і за хвилину повернувся з десятком воїнів і трьома незнайомцями. Тапур вп'явся у них гострим поглядом. Всі троє справді, наче марюки, вимазані у землі, вовкуваті обличчя закіптявлені сажею… Тримаються обережно, сторожко. І – ніби дуже налякані… І вбрані якось не по – скіфському…
– Мабуть, нелегко вилазити з могили?
Всі троє кивнули бородами, із борід їхніх посипалась земля.
– Хоч би землю повитрушували! – сердито дорікнув їм Тапур. – Теж мені слуги вождя Ора! І як вас Ор терпить у тому світі? Так, чого доброго, ви й свого пана занехаєте.
Один з трьох, високий, чорний, з блискучими нахабними очима, невдоволено буркнув:
– Дорога з того світу не близька. Крім того, ми дуже поспішали, бо Ор нам велів не баритися.
– Гм… Ви, здається, і так не забарилися.
Вони закивали головами.
– Ми квапились!
– Хто ви? – Тапур уважно прислухався до їхньої вимови, і вона видалась йому підозрілою.
– Ми вже казали…
– Хто?!! – загрозливо крикнув Тапур. – Я не люблю із слугами довго теревені правити.
– Ми ж казали… Слуги великого вождя Ора у світі предків, – поспішно відповів високий.
– Чому ви так погано розмовляєте по-скіфському? У вас що – язики не наші? Чи ви, може, всі не наші?
Ватаг Анахаріс тільки тепер збагнув, чому вони спершу видались йому чужаками. Мова… Хоч і розмовляють по-скіфському, але справді у них язики не скіфські.
– Відповідайте вождю! – крикнув ватаг.
Двоє переглянулись між собою, а третій, той, що з блискучими очима, ступив трохи наперед, поспішно відповів:
– У світі пращурів своя мова. А ми там давно, тож і розучилися говорити по-вашому… тобто, – швидко поправився він, – по-скіфському.
Його супутники закивали бородами: так, мовляв, так.
– Негоже забувати мову своїх батьків.
– У світі тому все забудеш.
