Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– Ольвія… – видихнув батько і похилив голову. – Її вже немає, сину. Ольвії немає. Чуєш?..

– Чую. – Але до нього ще не дійшов зміст тих страшних слів, і він поволі оговтувався. – Як – немає?.. Що ти кажеш?..

– Немає! – крикнув батько.

– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Від чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?

– Гірше, сину, зовсім гірше. Померлу ми б оплакали і… Та що казати. Гірше… Але так треба було. Розумієш, так треба було. Треба.

І щось почав бурмотіти про інтереси міста й ольвійського поліса, а ті інтереси, мовляв, вище людини, і на них треба зважати. От Родон і зважив, і вирішив, що так буде краще для поліса і народу.

– Я нічого не збагну, – потемнів на лиці син. – Про які ти інтереси міста і поліса говориш? До чого мені ті інтереси? Я питаю тебе за Ольвію, що з нею і де вона?

– Синку, будь мужнім. Немає вже Ольвії, дочки Родона, а є жона скіфського вождя.

І вигукнув у розпачі:

– Вона пішла, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподівано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не поміняєш на іншу, на кращу.

– На кращу, на кращу… – бурмотів Ясон. – А краще було б, аби я зовсім сюди не повертався!

Керікл знову щось почав мимрити про вищі інтереси міста і поліса, про дружбу греків та скіфів… Та що було сину до тих вищих інтересів? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхнє місто, йшов, а міста не бачив. Вітався із стрічними, щось їм відповідав, навіть на запитання, а як там Афіни, хвалив Афіни («О, Афіни!…» – багатозначно вигукував), до когось посміхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що місто змінилося в кращий бік, що небо ще голубіше над ним, а лелеки ще завзятіше клекотять, але все те механічно робив і балакав, а сам нічого не бачив і не чув. Бо йшов наче вві сні, і все йому здавалося, що ось-ось вибіжить навстріч Ольвія, посміхнеться, простягне йому руки, і все справді виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посміхаючись термоситиме його за плечі:

– Та проснись же, сину!.. Ольвія прийшла тебе зустрічати.

Але те пробудження чомусь так і не наставало.

Вже вдома Ясон ніби отямився, заусміхався до батька, забігав по кімнатах, дивувався, що нічого тут не змінилося за час його відсутності, а потім зненацька вигукнув:

– Як я його ненавиджу!!

І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завів свою стару пісеньку про вищі інтереси міста, поліса і народу…

Розділ п'ятий

А де моя Ольвія?..

…І Родон відчув, що він боїться.

Він, Родон, який ніколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?

Зустрічі з полемарховим сином, котрий повернувся з Афін і в кожну мить може прийти до нього і запитати: а де моя Ольвія?

І Родон лякався тієї зустрічі, бо сам не знав, де його Ольвія. Вірніше, боявся не зустрічі, а першого погляду Ясона, перших його слів. Потім буде легше, але перших слів він боявся. А може, навіть і не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душі архонта, і він, архонт, втратить спокій… Хоча… Хоча спокій він уже втратив, і рана в душі його ятриться і не заживає. Не хотів він віддавати єдину дочку в чужі, незнані степи, але так треба було. Обставини вищі за його, батьківські, почуття. І він підкорився їм. Бо він не просто батько, він ще й архонт і мусить перш за все дбати про поліс, про місто, про городян, їхнє теперішнє і майбутнє, а вже потім думати про себе.

Чи зрозуміє це полемархів син? Не просто полемархів син, а син його побратима, котрого він любив як свого рідного і почувався б щасливим, аби він побрався з Ольвією, аби Ольвія жила в полемарховім будинку, а не в шатрі скіфа. Але так сталося… Обставини…

Скільки минуло часу звідтоді, як скіфи забрали Ольвію, він не знав. Час для нього зупинив свій плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвії вже немає цілу вічність. Ніколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, він якось і не думав про неї, бо вона – була. А тільки її не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

Керікл розуміє, що він, архонт, не міг інакше вчинити, а хіба збагне його Ясон? Він прийде і неодмінно запитає: а де моя Ольвія?..

І полемархів син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки і, дивлячись потемнілими очима в очі архонта, гнівно запитав:

– Де моя Ольвія?..

– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, і від того стало трохи легше при перших митях зустрічі. – Чому це вона твоя? Хіба я тобі віддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неї, а тоді обманув тебе? У вас було спільне дитинство, юність, і тільки. Вона моя дочка, і я…

– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась мені!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

– Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

– Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?

Архонт похмуро мовчав.

І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:

– За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

– Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе.