Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк
Відчинив кватирку, визирнув у квадратик, через який зразу ж заструменіло аж синє від холоду повітря. О, поштарка! У рудій «під замшу» курточці, в білій з бежевим помпоном в’язаній шапочці. І чого воно, оце цибате дівчинисько, явилося такої пори? Хм… Та й стукає чогось у вікно, а не в двері… З якого це часу пошту через кватирку подають? Пошту? Але ж сьогодні середа, не газетний день — його «рептилька» тільки по п’ятницях, а часом і в суботу приходить.
— Діду Артисте, ви-те вже не спите?
Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, й справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, тільки до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом з ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска у молодого покоління, виховання не те. І авторитети в них тепер інші.
— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.
— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…
— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?
— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист ще спить, бо вчора у «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: всі артисти — як сови, вночі гуляють, вдень спочивають.
— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж з другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід з міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.
— Що, зновика?
Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще з самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.
— Посланіє вам на пошті.
— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?
— Я вчора надвечір приносила, так ви ж у «Трьох дубах»… заблудили. А сьогодні я вихідна. Йду від дядька Василя, думаю, скажу. Може ж, у вас і на хліб не зосталося, то підете на пошту і отримаєте. Але якщо вам не горить, то не йдіть — я завтра після обіду принесу.
Не горить… От повітруля цибата! Можна подумати, що її язикатий дядько Василь уже не виплескав, як Артист вчора перед компанією «Очі чорні» співав, а потім Калитку зображав. «Чия земля? — Калитчина!»… Семен Бахурів, що вже не менше Калитки наскупляв тієї земельки у селі, мало не просльозився. «Що то талант!» — сказав і поклав двадцятку. Але і двадцятка, і десятка, і одногривеники — все, що заробив за свої виступи, у шкалику й утопилося.
«Може, у вас і на хліб не зосталося»… Сердешна яка! Зосталося чи не зосталося, а за тим посланієм він не піде. Не піде — і все. Хай повертаються ті гроші туди, звідки прийшли. І хай той містер Ікс заткне їх собі в… Ну, куди хоче. Ті посланія уже все село на вуха поставили. Підслухав тут недавно, як молодиці теревенили. «Ви-те не знаєте, кумо, хто це нашому Артістові сістєматіческі переводи присилає?» — «Не знаю. А ви-те, кумо, не відаєте, звідки?» — «Відаю тіко, що не з України. Бо ж казала руда Зінка, що по міжнародній пошті, і не у гривнях, а в євриках. Ні адресу нема, ні фамілії. А сотка щомісяця — як штик». — «Євриками, кажете? Мо’, він развєдчик який німецький чи англійський?» — «Артіст — развєдчик? А клуб наш, значить, — засекречений об’єкт. То ж то він стоїть на замку стіко літ, щоб ніхто не знав, що в ньому сховано».
Хіхоньки та смішечки їм. Як це ще приватного нишпорку не найняли, щоб роздобув і в село доставив фото отого підпільного відправника грошей з «таємного розвідувального центру». Та щоб в анфас і профіль. Йому теж хотілося б глянути на те фото. А ще б краще — зустрітися віч-на-віч і сказати: «Хіба я тебе просив? У мене, знаєш, і своїх що
