У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер

— Ми не потрапимо досередини, — констатував Аріель. — Я би зміг пройти і крізь них, та боюся, що вдвох нам це не вдасться.

Сесілія хитро усміхнулася. Вона рушила в бік комори, кивнувши ангелові, щоб той ішов за нею.

— Я знаю, де лежить ключ, — мовила гордо.

Вона одразу знайшла ключ під порожньою бляшанкою з-під фарби. Раніше вона проводила у Маріанни не менше часу, ніж у себе вдома, в Скутбю.

Дівчинка відчинила двері, і вони тихцем зайшли досередини. Щоб потрапити до кімнати Маріанни, треба було перейти вітальню. Сесілія засвітила бра на стіні. Аріель дріботів за нею, наче менший братчик.

Сесілія обережно взялася за двері і відчинила їх. Маріанна спала, розсипавши по подушці довге руде волосся.

Сесілія весь час почувала себе вільною та щасливою, мов пташка, але побачивши Маріанну, зронила сльозу. Може, тому, що товаришка спала, а може, тому, що давно її не бачила.

— Ти плачеш? — прошепотів Аріель.

— Так, я плачу…

Маріанна заворушилася у ліжку. Ось-ось прокинеться.

Аріель смикнув Сесілію за полу куртки:

— Прощайся з нею!

Сесілія розстебнула кишеню і вийняла маленького метелика. Вона нахилилася і обережно поклала його на підлогу перед Маріанниним ліжком.

— Нащо ти це зробила? — запитав Аріель. — Це ж вона тобі його подарувала.

Сесілія стенула плечима:

— Ах, він і так, певно, більше мені не знадобиться.

У ту ж мить Маріанна звелася у ліжку, але Сесілія та Аріель були вже у вітальні. Вони зачинили за собою двері, а Сесілія бігцем поклала ключ на місце. Потім вони сіли на санки і невеличкий шмат дороги до ріки проїхали. Коли санчата зупинилися, Аріель злетів угору і став літати довкруг дівчинки, мов невагома лялька. Сесілія теж почувалася невагомою. Вона сиділа на санках, задивившись на зоряне небо.

— Оце і є вічність, — зітхнула вона.

— Або небо, — докинув Аріель, і вони майже водночас засміялися.

— Або всесвіт!

— Або універсум!

— Або дійсність!

— Або просто світ, урешті!

— Або Велика Загадка! — вигукнула на завершення Сесілія.

Аріель кивнув голівкою:

— Безбатченко має купу імен.

— «Безбатченко?»

Він знову кивнув:

— Улюблені діти не мають багато імен, тільки байстрята. Ті, яких знаходять на сходах. Які не знають, звідки вони. Які витають у порожнечі.

— Це вічність, — повторила Сесілія.

Ангел Аріель опустився поруч неї на санки.

— Виразно її видно лише серед ночі, — сказав він.

Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:

— Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.

Ангел Аріель похитав головою:

— Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.

Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.

Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:

— А ти знаєш, як називається ця річка?

— «Як називається ця річка?» — повторила Сесілія. — Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.

Ангел кивнув:

— Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж «леіре» — це «глина». Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.

— Нічого не розумію.

— Леіра… — повторив Аріель.

Він загадково усміхнувся:

— Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.

Дівчинка стенула плечима.

— Прочитай «Леіра» навпаки!

Минула секунда.

— АРІЕЛЬ! — зарепетувала Сесілія. — Вийшло «Аріель»!

Ангел гордо кивнув:

— Мені завжди подобалася ця долина.

Сесілія дуже тішилася.

Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.

Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:

— Зірка впала.

— «Зірка впала», — повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.

Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:

— Пам’ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?

— І зовсім не загадково.

— Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.

Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?

Ось вони добралися до подвір’я.

— Ходи-но сюди, — запропонував Аріель. — За стодолу.

З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.

— Це минулорічна ялинка! — вигукнула Сесілія.

Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.

Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.

Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.