У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер
— Маєш на увазі, що ви можете бачити людей на Землі, навіть якщо сидите на якійсь із своїх ідіотських планет бозна-де у космосі?
— Саме так. Там, угорі, мало що відбувається, не варто й говорити. Але коли сидиш собі ось так, зручно вмостившись, на котрійсь з тих ідіотських планет і зориш униз на Землю, то наче дивишся небесний театр, де б не відбувалося його дійство, на Кріті чи у Клефті.
— «Небесний театр»?
Ангел кивнув:
— Земна куля, Сесіліє. Людське життя на землі є безконечною театральною виставою. Ви приходите й відходите. Довга-довга вервечка…
Сесілія завмерла на краю ліжка, кілька секунд вона навіть не ворушилася.
— Свинство! — крикнула нарешті.
Вона з усієї сили копнула ногою стілець:
— Якщо це правда, то де ж справедливість?
Аріель мав дещо приголомшений вигляд, однак не перестав баламкати ногами:
— Тоді більше не говоритимемо про це.
— Не знаю, чи взагалі мені ще хочеться про що-небудь говорити.
Аріель умить перестав гойдати ногами:
— Ти сердишся, Сесіліє?
— Чого б це?
— Бо я тут.
Вона втупила погляд у підлогу:
— Я тільки не можу погодитися, чому світ не створено трішки інакше.
— Про це ми також уже розмовляли. Певно, уже не раз траплялося тобі намалювати щось дуже гарне, однак малюнок виходив не зовсім такий, яким ти його задумала…
— Це трапляється майже постійно. Тому процес малювання і є такий цікавий. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде з-під твоєї руки.
— Отож, ти не владна над своїм витвором.
Сесілія не відповіла, заговорила щойно за якийсь час:
— Якби мені треба було щось намалювати і я знала, що мій малюнок оживе, то не малювала би будь-що. Я б ніколи не відважилася дати життя і тому, що не могло б опиратися отим агресивним кольоровим олівцям.
Ангел стенув плечима:
— Та все ж фігури, які ти намалювала, розуміли б тільки дрібку. Вони б не бачили одні одних в очі.
Сесілія важко зітхнула:
— Усі ці твої загадки починають діяти мені на нерви.
— Вибач. Я не хотів дратувати тебе.
— Хтось сказав: найважливіша проблема — бути чи не бути. Я погоджуюся з ним. Або з нею. Але ж ти казав, що плоть і таке інше не мають ваги у світі душ…
— «Бути чи не бути», — повторив Аріель. — Добре сказано, поміж цими двома поняттями немає нічого.
— Думаю, що на землі ми лише один-єдиний раз. І більше ніколи сюди не повернемося!
— Я знаю, ти дуже хвора, Сесіліє…
Вона перервала:
— Але я не дозволю тобі питатися, що мені болить. Нікому не дозволено говорити про це, навіть ангелам на небі.
— Я хотів тільки сказати, що прийшов сюди, аби розрадити тебе.
Сесілія пирхнула:
— Розрадити!
Аріель знявся з письмового столу і закружляв кімнатою.
— Коли я постарію, — сказала Сесілія, — і помру, то знову стану дитиною. І житиму на небі, як і ви. Ми будемо ніби Одінові ворони. Гм, картина мені подобається…
— Думаєш? — спитав Аріель.
— «Думаєш?», «думаєш?» Це тобі знати!
Ангел завис у повітрі над ліжком, заслонивши собою старовинне намисто з перлів та грецький календар з кошенятами:
— Створений Богом світ людей і небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх.
— Тоді я поговорю з татом або з бабусею.
— Вони також належать до великої містерії Бога, — кивнув ангел.
— А сам ти стрічався з Богом? Маю на увазі, особисто?
— Я у цю мить сиджу віч-на-віч з маленькою частинкою Бога. Те, що я бачив чи що розмовляв з його часточкою, означає, що я бачив і розмовляв з ним самим.
Сесілія задумалася:
— Якщо усі зустрічі з Богом відбуваються саме так, то важко буде стати йому на ногу.
Аріель заговорив знову:
— Пам’ятаєш, що сказав Господь на хресті?
Сесілія кивнула. Останнім часом бабуся багато читала їй із Біблії, але саме ці слова вона забула:
— Скажи!
— Він мовив: «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?»
Сесілії блисла думка. Раніше вона не замислювалася над цими словами. Бо якщо Ісус — Бог, то Бог розмовляв сам із собою на хресті. Можливо він розмовляв із собою й тоді, коли промовляв до своїх учнів у Гетсиманському саду? Вони навіть не здригнулися, коли його схопили.
— «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?» — повторила Сесілія.
Аріель підлетів ближче. Він заглянув їй у вічі своїми сапфіровими оченятами і сказав:
— Говори це, Сесіліє! Говори знову й знову. Бо щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з великим творінням Бога.
Вона спробувала позбирати усі свої думки докупи.
— Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? — спитала вона.
Ангел похитав лисою голівкою:
— Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.
Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.
— Дуже глибока думка, — мовила вона.
— Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров — це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.
— Справді?
— Плоть і кров — не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи
